ukrainian pades
english pages
russian pages
   
     
 
ПРОЕКТИ ЦЕНТРУ
 
ПУБЛІКАЦІЇ
 
МЕМОРІАЛ В. ЛИПИНСЬКОГО
 
НАШІ ЕКСПЕРТИ ТА СПІВРОБІТНИКИ
 
ФОРУМ
 
 
РОЗРОБКА САЙТУ>
 
ЛІКБЕЗ-АБЕТКА
 
ТЕОРІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ ЛЬВА ГУМІЛЬОВА
 
XIX СТОЛІТТЯ: КОЛІЗІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО
 
НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
 
МОВНЕ ПИТАННЯ В  УКРАЇНІ
 
ЛИПИНСЬКОМУ - 125 років
 
ДОЛЯ ДЕСЯТИННОЇ ЦЕРКВИ
 
МІФОЛОГІЗАЦІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНЦІВ
 
САЙТ НА ЧЕСТЬ ІВАНА МАЗЕПИ
 
     
 

КРУГЛИЙ СТІЛ ЕКСПЕРТІВ
ХІХ СТОЛІТТЯ: КОЛІЗІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО


11 березня 2008 р., Вт, 17.00, книгарня "Є", вул.Лисенка, 3


Учасники:

Володимир Панченко, доктор філологічних наук, професор

Валентина Шандра, доктор історичних наук, с.н.с.

Ігор Гирич, кандидат історичних наук, с.н.с.

Андрій Чуткий, кандидат історичних наук, доц.

Модератор – Кирило Галушко, Центр ім.В.Липинського


Проблеми, які виносяться на обговорення:

  • Яким українське XVIII століття увійшло у XIX? Етнографічне українство малоросійської шляхти: чи мало воно перспективи, окрім записів народних пісень і боротьби за "право гуральництва"?
  • Подвійна лояльність і подвійна ідентичність: два поняття у складній взаємозалежності. Як, протягом наступництва поколінь, ситуація лояльності та ідентичності змінювалася? Чи були шанси не розчинися у "російському морі"?
  • Чи адекватні Україні ХІХ ст. такі визначення ХХ ст., як  "креольський світогляд", "компрадорство", "колаборантство", "провансальство"? Чи має це аналогії в інших європейських народів, і що ці аналогії можуть нам пояснити? Чи може соціальна структура і етнічна приналежність населення українських губерній щось нам пояснити у долях українства ХІХ ст.?
  • Чи можемо ми говорити про "українські політичні традиції" до 1917 р., про якійсь "спектр" у національному сенсі, від монархізму до соціалізму? Чи були європейські "політичні моди" шляхом до українського політичного космополітизму чи ще одним шляхом до зросійщення?
  • Як "розділити" між Україною та Росією культурну спадщину ХІХ ст., - за мовою, ідентичністю, лояльністю, національністю?


Підсумки обговорення вийдуть у спеціальному числі "LIKBEZ
-Абетки"


ВІДГУКИ



Кирило ГАЛУШКО

"Тиждень"
№12 (20) 21 березня 2008

"Програшний варіант або парадокси українського ХІХ століття"



Сергій МАХУН

"Дзеркало тижня"
№ 10 (689) 15-21 березня 2008

"Невідоме" XIX століття

У столичній книгарні "Є" відбувся круглий стіл експертів на тему "XIX століття: колізії українського та російського".

Історія України XIX століття значною мірою "випадає" з контексту національної історії: і через брак фундаментальних досліджень (із явним "перекосом" у бік соціально-економічної складової), і через відсутність, прямо скажемо, романтичного чинника. Там немає лицарів-козаків, карколомних кульбітів, притаманних історії Київської Русі, Козаччини чи Хмельниччини…


"На кінець XVIII століття Україна була інтегрована до складу великих імперій — Російської і Австрійської. Коли минуло це довге XIX століття, в Україні розпочалися процеси національно-політичного відродження (спроби реалізуватися в рамках національного політичного проекту). Були визвольні змагання, програні війни, відомі трагедії XX століття. Але з тих суперечностей в самооцінці українців, їхній ідентичності, з політичних і культурних програм виросли ті реалії, які ми отримали у столітті XX", — зауважив директор Центру соціогуманітарних досліджень ім. В.Липинського Кирило Галушко.


Доктор філологічних наук, професор Володимир Панченко наголосив на тяглості ідей: "Важливим є питання про захисні механізми, які дозволили Україні зберегти себе і не дали розчинитися в "загальноросійському морі". XVIII століття передало XIX століттю політичний заповіт —"Історію русів". Спадає на думку така нераціональна, ненаукова категорія, як українська стихія. Її уособлювала селянська маса (80% населення на теренах України). І в цій стихії жили фольклор (етнокультура), українська мова, була хай і послаблена, покалічена історична пам’ять. Вона в основному реалізовувала себе через тугу за героїчним минулим у фольклорі, поезії романтиків. В "Зачарованій Десні" Олександра Довженка є промовистий епізод: початок XX століття, батько із сином Сашком пливуть човном Десною, і мова заходить про національну ідентифікацію. "А якi ж ми, тату? Хто ми? — А хто там нас знає, — якось журливо проказує менi батько. — Простi ми люди, синку... Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiє зосталось". Все існувало в такому досить аморфному стані… А що ж еліта? З елітою відбувалися дуже характерні трансформації. Після того, як вийшов указ Катерини II 1762 року про перехід у дворянство, почалося масове "перелицювання" української козацької старшини. Це не було українським винаходом. Вічна проблема — асиміляція, уподібнення переможеного — сильному. Коли етрусків поглинули римляни, то аристократи "побігли" в римські патриції. Але існувало кілька феноменів: передусім, не тільки зміна ідентичності з української на російську, а й те, що можна було б назвати подвійною ідентичністю, яка полягала в усвідомленні частиною малоросійського дворянства своєї "інакшості", порівняно з "великоросами".


У виступі кандидата історичних наук Ігоря Гирича промайнула думка, що українці на початку XX ст. були приречені на поразку через брак впливової національної еліти. Оскільки місто в Україні було зденаціоналізоване, урбанізація в Російській імперії "перемелювала" українців і робила з них взірцевих чиновників…


Як приклад наводилася Чехо-Словаччина. Чехи і словаки перебували не в набагато кращому становищі. Міста у XIX ст. поступово "чехізувалися", але була потужна і впливова німецька громада (в Чехії і Моравії німців 1900 р. жило 3,3 млн. проти 5,8 млн. чехів). Проте чехи мали такого харизматичного лідера як Томаш-Гарриг Масарик (Симон Петлюра, Володимир Винниченко і Михайло Грушевський — постаті, не сумірні з "батьком" ЧСР). Завдяки його здоровому "волюнтаризму" з’явилася державна нація — чехо-словаки. Вони билися і з червоною Угорщиною, і з поляками за Тєшин, і з німецькими загонами в Судетах. Ті ж таки поляки на чолі з соціалістом, "Комендантом" Юзефом Пілсудським, вирішували кілька територіальних ребусів протягом 1918-1920рр.: вели війну за Тєшин (єдину програну), за Вільно (Вільнюс) із литовцями, за Галичину й Волинь з українцями (ЗУНР), з німецькими фронтовиками за Сілезію і Померанію. Чи легше було царському генералу, шведу Маннергейму, який збудував незалежну Фінляндію в боротьбі з місцевими "червоними", підтриманими Петроградом? Або естонцям і латишам, які, крім "червоної загрози", подолали опір німецьких "фрайкорів"?..


Процитуємо дуже промовисті слова українського консервативного мислителя В’ячеслава Липинського з "Листів до братів-хліборобів" (1926), які показують справжні причини поразки Національної революції: "Народ за манну землі відрікся од усіх "українських націй", про які він і уявлення не мав. І не міг мати, оскільки інтелігенції вистачило однієї більшовицької нагайки (згадайте долю Володимира Сосюри — від бійця гайдамацького полку армії УНР до червоноармійця, "рвали душу мою два Володьки в бою… комунар і націоналіст", або "генезу" Павла Тичини — від поеми-ораторії "Золотий гомін" до "Партія веде".— С.М.), щоб вони поміняли самостійність на фіктивну федерацію… Якби ваш Гетьман (Скоропадський) мав серед українських інтелігентів стільки соратників, скільки явних і тайних агентів серед них маємо ми та більшовики, то ви, можливо, і здобули б державу. За яким-небудь літературним горе-отаманчиком, президентиком, диктаториком інтелігенція, може, і піде. Та й то ненадовго, і лише для того, щоб їм кілочки на голові тесати, а потім зрадити, а після їхньої смерті їхніми іменами спекулювати".


Національний рух встиг пустити коріння в масах народу, але провідники виявилися неготовими до організації держави, вони, як щирі соціалісти, спекулювали на інстинктах маси (робили це бездарно, на відміну від більшовиків) і апелювали до "демократичної Росії". Навіть тоді, коли там до влади прийшли більшовики: сумнозвісний "федералістський" III Універсал УЦР.


І все ж таки саме XIX століття подарувало нам такі імена, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш… Подарувало надію на ренесанс нації в умовах імперського диктату Петербурга і Відня й відкрило якісно нову сторінку історії України.


Автор дякує книгарні "Є", Центру соціогуманітарних досліджень ім. В.Липинського та видавництву "Темпора" за допомогу у підготовці матеріалу.