ukrainian pades
english pages
russian pages
   
     
 
ПРОЕКТИ ЦЕНТРУ
 
ПУБЛІКАЦІЇ
 
МЕМОРІАЛ В. ЛИПИНСЬКОГО
 
НАШІ ЕКСПЕРТИ ТА СПІВРОБІТНИКИ
 
ФОРУМ
 
 
РОЗРОБКА САЙТУ>
 
ЛІКБЕЗ-АБЕТКА
 
ТЕОРІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ ЛЬВА ГУМІЛЬОВА
 
XIX СТОЛІТТЯ: КОЛІЗІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО
 
НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
 
МОВНЕ ПИТАННЯ В  УКРАЇНІ
 
ЛИПИНСЬКОМУ - 125 років
 
ДОЛЯ ДЕСЯТИННОЇ ЦЕРКВИ
 
МІФОЛОГІЗАЦІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНЦІВ
 
САЙТ НА ЧЕСТЬ ІВАНА МАЗЕПИ
 
     
 

Лариса Масенко
Професор, доктор філологічних наук

ВІДСУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ ЯК ФАКТОР ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ

Постання Української держави продовжило в східному напрямі центральноєвропейський процес унезалежнення від Російської імперії. У цьому процесі було реалізовано центральноєвропейський принцип формування національних держав, утворених, згідно з відомим висловом Мілана Кундери, "за одним правилом – найбільша різноманітність у межах найменшого простору". Зазначений принцип протилежний тому, за яким заснована Росія, - "найменша різноманітність у межах найбільшого простору" [1].

Мовно-культурна асиміляція, якій були піддані українці, перебуваючи в складі Російської імперії, переслідувала саме цю мету – знищити український етнос як відмінний від російського, змінити ідентичність українців з української на російську і, таким чином, шляхом мовно-культурного поглинання оволодіти сусідньою територією.

Відтак необхідною передумовою утвердження України як незалежної держави є подолання наслідків асиміляції, тобто уподібнення українського етносу до російського. Мовно-культурне самоствердження українців у цьому зв’язку набуває вирішального для майбутнього української нації і держави значення, оскільки своя мова і культура – це саме те, що відрізняє один народ від іншого.

Таким чином, українці мають пройти той шлях мовно-культурного відродження, який свого часу пройшли чехи, словаки, литовці, латиші, естонці, фіни та інші народи, що пережили тривалий період бездержавності і спроб асиміляції з боку сусідів, які намагались розширити їхнім коштом свій життєвий простір.

Труднощі, які стоять перед завданням відновлення українського мовно-культурного простору і розширення соціальних функцій української мови, пов’язані із зросійщенням частини етнічних українців, внаслідок чого українська мова на території України на сьогодні є мовою неповного етнічного поширення. Не ставши мовою повного етнічного поширення, якими були, наприклад, литовська, латиська, естонська, грузинська, вірменська мови в період утворення відповідних держав після розпаду Радянського Союзу, українська мова поки що не може стати і мовою повного територіального поширення, тобто стати мовою міжнаціонального спілкування в Україні. Це блокує об’єднавчу функцію державної мови – функцію консолідації всього населення, як українців, так і етнічних меншин, у межах Української держави.

Водночас слід констатувати, що у нас фактично немає конфлікту між україномовною і російськомовною частинами населення. Хоча Київ – переважно російськомовне місто, опитування, проведене в 2000 році показало, що більшість киян погоджуються з твердженням про те, що українська мова є атрибутом державності [2].

Загалом у суспільстві склався певний консенсус щодо вживання мов. Більшість україномовних і російськомовних громадян визнають той, зрештою, цілком очевидний факт, що саме українській мові має належати статус державної. Натомість російська мова лишається мовою спілкування, передусім у середовищі великих міст, і ніхто не відмовляє російськомовній частині населення у праві спілкуватися і задовольняти свої культурні потреби цією мовою. Навіть більше – щодо задоволення інформаційних і культурних потреб російськомовні громадяни перебувають у значно вигідніших умовах, ніж україномовні.

Зрештою, державний статус мови передбачає норму її обов’язкового вживання в офіційних сферах суспільного життя і не поширюється на сферу приватного життя, міжособистісного спілкування.

Солідарність обох частин українського народу яскраво виявилась під час Помаранчевої революції. Майдан об’єднав людей, що говорили як українською, так і російською мовами, а також місцевими діалектами. Водночас провідники Майдану звертались до людей українською мовою, в його атмосфері - і в урочисті моменти, і в буденні – домінувала українська культура. Таку комунікативну модель Майдану можна вважати тією моделлю міжмовних стосунків, яку хотіли бачити учасники революції у вільній незалежній державі, яку виборювали.

На жаль, наступні події, внаслідок яких до влади прийшла Партія регіонів, головний опонент Майдану, у спілці з комуністам й соціалістами, порушили суспільний консенсус у мовних стосунках. Мовна карта знову активно розігрується політиками східних і південних регіонів. Понад те – нині її активно використовують як складову тези про розкол України.

Очевидно, можна погодитися з думкою політологів про те, що ця теза була запущена в обіг московськими політтехнологами під час виборів 2004 року. Власне, спроби впровадити цю тезу в масову свідомість робились і раніше. Наприклад, московський телеведучий Дмитрій Кисельов в одній із своїх перших передач на ICTV, куди його запросили на роботу, поставив на обговорення в прямому ефірі тему "Чи розпадеться Україна?".

Проте особливої активізації обговорення цієї теми набуло нині. Це пояснюється передусім сучасним станом українського інформаційно-культурного простору, в якому домінує сусідня держава, а щодо східних регіонів і Криму можна констатувати тотальний контроль Москви над засобами масової інформації. Саме це дозволило кримській і донецькій пресі вдатися до відвертої антидержавної пропаганди, зокрема до оприлюднення проектів розпаду України, на які покладають надію московські політики.

Наприклад, газета "Донецький кряж" у квітні цього року опублікувала інтерв’ю з Андроніком Міграняном, головою комісії з питань глобалізації та світової інтеграції Громадської палати Російської Федерації, професором Московського університету. А. Мігранян передбачає три варіанти виходу з кризи, кожен з яких є проектом розчленування України. "Первый выход, - пише А.Мігранян, - заключается в том, что политический класс Украины будет вынужден признать, что на Украине проживают два народа или две политические нации. В этом случае возможна федерализация Украины по типу Канады или Бельгии, с приданием широкой автономии ее различным самоопределяющим частям".

Другий варіант виходу з кризи містить заклик до Сходу й Півдня протистояти тискові Києва і Львова, що в контексті пропозицій московського професора означає протистояти побудові Української національної держави: "Если регионы Востока и Юга не сумеют организовать свои силы для отпора этому давлению, то они пропадут в этой борьбе".

І останній, третій варіант розв’язання конфлікту А.Мігранян вбачає у повному відокремленні частини регіонів від України: "…надо рассматривать и третью перспективу разрешения политического кризиса: как можно более безболезненный раскол Украины. Тогда два народа, живущие на современной Украине, обретут возможность строить два различных государства на тех принципах, которые каждый из этих народов считает для себя более подходящим" [3].

Ось так плани розчленування сусідньої держави уже не становлять предмет таємних протоколів, а відкрито публікуються в пресі, що виходить на її ж території.

Цілком очевидно, що депутати районних і місцевих рад від Партії регіонів, які голосують за надання російській мові статусу офіційної регіональної, обстоюють аж ніяк не рівноправну двомовність, а російську одномовність.

Те, що принаймні дехто з цієї партії керується московським планом поділу України на дві держави, свідчать навряд чи випадкові збіги у наведенні прикладів країн, мовне законодавство яких начебто має бути взірцем для України. Так, народний депутат України від Партії регіонів Вадим Колесниченко, автор 23-х (!) законопроектів про надання російській мові статусу регіональної, у полеміці з групою депутатів із фракції блоку Юлії Тимошенко, що вимагають відкликати його законопроекти як такі, що провокують міжнаціональний конфлікт, обґрунтовує потребу надання російській мові статусу регіональної прикладом тих же країн, на які посилається А.Мігранян у цитованій вище публікації, а саме – Бельгії і Канади. "…Питання про те, які народи "корінні", а які ні, варто вирішувати, виходячи з умов формування нинішньої території української держави і її населення. - Твердить В.Колесниченко. - А до проблеми державності тієї або іншої мови підходити, виходячи не з претензій однієї чи другої етнічної групи, а з реальних потреб суспільства. Не можна ж усерйоз сприймати твердження людей, що зараховують себе до інтелігенції, про те, що "націй з двома мовами не існує". Мабуть, вони ніколи не чули про такі нації, як бельгійці і канадці, благополучно представлені в Організації Об’єднаних Націй" [4].

Підступність демагогічних посилань на Бельгію і Канаду полягає не тільки в тому, що формування цих країн з двох різномовних частин має зовсім іншу історію і специфіку, ніж походження українсько-російської двомовності на території України.

Подібні пропозиції видаються, м’яко кажучи, дивними, оскільки обидві країни – і Бельгія, і Канада перебувають на межі розпаду. На проведеному в Канаді в 90-х роках референдумі сепаратистам франкомовної провінції Квебек не вистачило мізерної кількості голосів для того, щоб відокремитися від Канади. Не кращою є ситуація в Бельгії, яку століттями розриває мовний конфлікт між фламандцями і французами.

Посилання на нетиповий для Європи приклад мовної ситуації Бельгії, а не на більшість національних європейських країн, створених шляхом об’єднання населення на базі мови й культури титульної нації, як-то Франція, Італія, Німеччина, Данія, Португалія, Швеція та ін., як всі сусідні слов’янські і неслов’янські країни на наших західних і південно-західних кордонах, - це свідомі спроби впровадити в масову свідомість хибне уявлення про буцімто "природний" і "демократичний" шлях утвердження двомовності на державному рівні, тоді як реальне мовне життя Бельгії і Канади лише підтверджує той факт, що впровадження двох мов у статусі державних або офіційних (що одне й те ж) в одній країні призводить до постійного конфлікту між мовно розділеними частинами суспільства.

Справжню мету, яку переслідують нинішні захисники панівного становища російської мови в Україні, зраджують їхні численні виступи й публікації в тих же донецьких і кримських ЗМІ. Ось лише один з прикладів. Газета "Донецький кряж" дає такий коментар до обговорення актуальних тем у передачі першого муніципального каналу "На подъеме! Вечером": "Задавая ключевые темы противостояния украинских националистов и русского большинства Украины, авторы передачи решили дать возможность в прямом эфире встретиться их представителям. Формат передачи предполагает равное представительство обеих точек зрения. Правда, по поводу этого возникают некоторые вопросы. Почему, например, стороны имеют равное представительство при обсуждении тем "Язык или мова?", "Россия – друг или враг?". Ведь исторически Донбасс – регион сугубо русский и русский язык здесь родной для подавляющего большинства живущих" ( виділено мною – Л.М.) [5].

Ось так трактують Донецький край місцеві російські націоналісти – як свою вотчину, район "сугубо русский", посилаючись при цьому на російськомовність більшості його населення, хоча в Донецькій області етнічні українці досі, попри всі зусилля радянського режиму, становлять більшість та й російськомовність його можна ставити під сумнів, оскільки одним Донецьком область не обмежується, в її селах і районних центрах ще збереглись живомовні українські середовища.

Такі відверто шовіністичні публікації в пресі Донбасу й Криму, що поділяють українських громадян на "українських націоналістів" і "російську більшість", уможливила відсутність мовної політики в державі, що дозволило антиукраїнським силам знехтувати 10-ту статтю Конституції, а також рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. щодо тлумачення положень ст. 10 Конституції України "Про застосування державної мови в Україні".

Можна нагадати хоча б тому проігноровану і у Верховній Раді попередніх, і, особливо, нинішнього скликання, правову норму, ухвалену Конституційним Судом України, як те, що мовою роботи вищого законодавчого органу України є виключно українська мова як державна. Отже, депутати, які не володіють нею, фактично не мають права на офіційні виступи з її трибуни.

Ігнорування мовного законодавства, зокрема державного статусу української мови з боку високих посадовців навряд чи можна вважати випадковим. Відомо, що відсутність мовної політики в державі також є свого роду політикою, що підтримує ту мову, яка посідає сильніші позиції.

Внаслідок цього українізацію було провалено і в тих сферах, які мають контролюватися державою, і в тих, де україномовна культура потребує захисту шляхом застосування практики "позитивної дискримінації". Саме тому той же автор 23-х проектів захисту російської мови в Україні Вадим Колесниченко може із задоволенням констатувати, що "за 16 років незалежності співвідношення між україномовним і російськомовним населенням практично не змінилося".

Причиною провалу впровадження української мови як державної є, безперечно, те, що після здобуття незалежності в країні не відбулося зміни керівної еліти. Україною керувала колишня компартійна номенклатура, вихована на радянській пропаганді інтернаціоналізму, дружби народів і нерозривного зв’язку українського народу з російським, причому український народ в цьому союзі трактувався як об’єкт постійного "благотворного" впливу з боку російського.

Натомість в СРСР "інтернаціональний" означало не що інше, як "російський".Тому закономірним наслідком правління "інтернаціоналістів" стало посилення позицій проросійських груп регіональних еліт Сходу і Криму. Не зустрічаючи жодного спротиву з боку Києва, "п’ята колона" нині не вважає за потрібне навіть прикриватися колишньою "інтернаціоналістською" риторикою, відверто демонструючи імперську зверхність і зневагу до тукраїнців.

 Свого часу високі посадовці в жодний спосіб не зреагували на чорносотенні заяви Михаїла Бахарєва, головного редактора найбільш тиражної газети півострова "Крымская правда" , який ще в 1997 р. на пленарному засіданні Верховної Ради Автономної Республіки Крим говорив, цілком у дусі колишнього царського міністра Валуєва, про те, що "никакого украинского языка нет", "это язык черни", "нет такой нации – украинцы, - как и нет никакого будущего у обреченного украинского государства" [6].

Хоча українці Криму й звернулися тоді до прокуратури з вимогою дати правову оцінку заявам М.Бахарєва і публікаціям "Кримської правди", що провокують міжнаціональну ворожнечу, жодної реакції з боку високих посадовців не було.

Залишившись безкарним, М.Бахарєв продовжує свою діяльність в Криму. Водночас розширюється коло його однодумців у регіональних органах влади. Подібні погляди нещодавно оприлюднив і секретар Донецької міської ради Микола Левченко. "Звернення", адресоване Президентові України, Прем’єр-міністрові і міським радам Львова і Тернополя, прийняте Донецькою міською радою 21 лютого цього року, містить, зокрема, твердження, що українська мова – це "російська, але зіпсована ворогами Росії" [7].

Дозвіл на подібні заяви "п’ятої колони" фактично дав уряд, сформований так званою антикризовою коаліцією, зокрема виступи в російській та українській пресі віце-прем’єра з гуманітарної політики цього уряду Дмитра Табачника, який оголосив головним стратегічним завданням України вступ до ЄЕП та орієнтацію на Росію і такі середньоазійські країни пострадянського простору, як Казахстан і Узбекистан. Показово, що український урядовець трактує події Помаранчевої революції у повній відповідності з оцінками, які їм дає більшість російських ЗМІ – тобто як "внутрішній заколот", інспірований Сполученими Штатами Америки. Д.Табачник не приховує й головної мети своєї гуманітарної політики, яку він вбачає у подальшому розширенні впливу російської культури і, відповідно, звуженні українського сегмента в тій єдиній сфері, де українізація за роки незалежності досягла певних успіхів – у сфері освіти. В інтерв’ю, яке Д.Табачник дав відомому українофобу О.Бузині, високий посадовець заявив, що "нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем" [8].

Таким чином, нинішнє протистояння у владних структурах України не слід трактувати як вияв внутрішнього розколу країни, в тім числі за мовною ознакою. За нинішнім конфліктом стоїть протистояння української демократії і російського наступального націоналізму.

У цьому зв’язку варто навести одне з формулювань міжнародних документів, а саме документів ООН, які стосуються проблем національних меншин і в яких присутнє, зокрема, визначення деяких національних меншин як пануючих: "Існують пануючі меншини, яким не потрібний захист. Понад те, буває так, що пануючі меншини порушують – іноді дуже серйозно – принципи рівності, недискримінації та волевиявлення, що передбачені у Всезагальній декларації прав людини" [9].

Низку заяв і дій політиків з Партії регіонів слід розглядати як такі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу, оскільки вони намагаються мобілізувати росіян, що живуть в Україні, переконуючи їх у праві російської меншини претендувати на частину української території, – і саме цим пояснюється їх агресивний наступ на мовно-культурні права корінного народу.

Очевидно, що з політиками, які представляють у вищих органах влади інтереси іншої держави, домовлятися про компроміс, про узгодження позицій з метою досягнення національної єдності – справа безнадійна. З боку відповідних політичних сил було продемонстровано повне ігнорування домовленостей, демократичних шляхів виходу з кризи і прагнення узурпації влади.

Очевидно, що компроміси, політичні домовленості можливі лише в тому випадку, коли обидві сторони, попри розходження в часткових питаннях, в тім числі питаннях статусу мов, однаково розуміють ті базові цінності, заради яких сідають за стіл переговорів, а саме поняття національна єдність, нація, батьківщина. Те, що трактування цих понять може бути абсолютно несумісним у помаранчевому і біло-блакитному частинах політикуму, можна побачити з деяких публікацій у тій же донецькій пресі.

У квітні цього року в газеті "Донецький кряж" опублікована стаття, авторство якої належить головному редакторові газети Марині Харьковій. Називається стаття "Вороги народу", і ворогом народу № 1 оголошено Президента України. При цьому М.Харькова підкреслює, що свідомо реанімувала термінологію сталінської доби: "Сидела и смотрела, как и многие в нашей стране, трансляцию с майданов. – Починає М.Харькова свою статтю. – И чем дольше, тем больше мои мысли принимали недоброе направление: о врагах народа и способах борьбы с ними. Сталинская риторика вполне оправдана, когда Родина в опасности. Именно так я расцениваю происходящее" [10].

Як бачимо, для головного редактора "Донецкого кряжа" "родиной" лишається Совєтський Союз. Такого поняття як український народ для М.Харькової не існує. Інакше вона б не оголосила ворогом народу Президента, якого цей народ обрав. Варто звернути увагу й на те, що авторка повертає не тільки сталінське визначення "вороги народу", а й натякає на сталінські "способи боротьби з ними".

Вочевидь такі публікації в газеті, що виходить в Україні і має великий тираж, не потребують коментарів, а потребували б іншої реакції. Якщо не з боку байдужої влади, то принаймні з боку небайдужої громадськості.

Насамкінець після згадки про "батька народів", за яким тужать деякі донецькі газетярі, хочеться нагадати міркування незабутнього Джеймса Мейса, який до найбільш згубних наслідків геноциду, здійсненого проти українців за наказом Сталіна, відносив втрату в суспільстві поваги до української мови: "Коли покійний Рафаель Лемкін придумав слово "геноцид" в 1944 р., - писав Д.Мейс в газеті "День", - він фактично мав на увазі примусову заміну однієї національної моделі життя іншою. Саме це і трапилося тут. Пройде чимало часу поки нація осягне сутність цієї спадщини і знову навчиться пишатися собою і тим, що робить її унікальною. Ніхто не має нічого проти російської культури і мови, але доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців, ця нація ніколи не буде єдиною" [11].


Примітки

[1] Кундера Мілан. Трагедія Центральної Європи // "Ї". – 1995. - №6.

[2] Залізняк Ганна, Масенко Лариса. Мовна ситуація Києва: день сьогоднішній та прийдешній – К., 2000. – С. 16

[3] Донецкий кряж – 13-19 квітня 2007 р.

[4] Голос України. – 11 травня 2007 р.

[5] Донецкий кряж. - 27 квітня – 3 травня 2007р.

[6] Крымская правда. – 13 грудня 1997 р.

[7] Шлях перемоги. – 14 березня 2007 р.

[8] Сегодня. – 12 жовтня 2006 р.

[9] Права меньшинств // ООН. Центр по правам человека. – Женева, 1992. – С. 9. Цит. за: Нельга О.В. Теорія етносу: курс лекцій. – К., 1997. – С. 215-216.

[10] Донецкий кряж. – 2007. – №13, 6-12 квітня.

[11] Післягеноцидне середовище // День і вічність Джеймса Мейса. За заг. редакцією Лариси Івашиної. – К., 2005. – С. 157.