ukrainian pades
english pages
russian pages
   
     
 
ПРОЕКТИ ЦЕНТРУ
 
ПУБЛІКАЦІЇ
 
МЕМОРІАЛ В. ЛИПИНСЬКОГО
 
НАШІ ЕКСПЕРТИ ТА СПІВРОБІТНИКИ
 
ФОРУМ
 
 
РОЗРОБКА САЙТУ>
 
ЛІКБЕЗ-АБЕТКА
 
ТЕОРІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ ЛЬВА ГУМІЛЬОВА
 
XIX СТОЛІТТЯ: КОЛІЗІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО
 
НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
 
МОВНЕ ПИТАННЯ В  УКРАЇНІ
 
ЛИПИНСЬКОМУ - 125 років
 
ДОЛЯ ДЕСЯТИННОЇ ЦЕРКВИ
 
МІФОЛОГІЗАЦІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНЦІВ
 
САЙТ НА ЧЕСТЬ ІВАНА МАЗЕПИ
 
     
 

Микола Карпенко
Кандидат філософських наук, НІСД

МОВНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ:
СТРАТЕГІЧНИЙ ТА ПРОГНОСТИЧНИЙ ВИМІРИ.

Загалом, до трактування ролі мови у процесі державотворення і самоідентифікації нації існує два основні підходи, які спрощено можна визначити наступним чином:

  • мова розглядається як могутній фактор консолідації держави і, відповідно, один з ефективних чинників державотворення;
  • мова розглядається як побічний продукт політичних, економічних, культурних тощо процесів, їм підпорядкований.

Важливо визначитися зі своїм ставленням до цих підходів і відповідно до цього виробити стратегію мовної політики для використання її потенціалу у справі консолідації української держави.

Протягом всієї історії України мовний фактор виступає потужним чинником впливу на перебіг соціокультурних процесів усередині країни та стан її відносин з іншими державами. Це обумовлено тим, що сутність мовної проблеми не локалізується у сфері суто мовних явищ і відносин, а пов’язана із цілим рядом феноменів, які стосуються соціокультурних аспектів буття суспільства. Для визначення свого ставлення до цих проблем необхідно дати відповідь на питання: в яких аспектах і яким чином мова реалізується як фактор консолідації держави та чинник самоідентифікації нації, визначити взаємозв’язок і взаємовплив мови з іншими зрізами суспільного життя (політичним, національним, культурним, регіональним) і відповідно до цього виробити стратегію мовної політики для використання її потенціалу у справі консолідації нації.

Відносно політичного аспекту суспільного життя, необхідно зауважити консолідуючу роль, яку відіграла українська мова на перших етапах створення і становлення незалежної Української держави. Статус української мови як державної було закріплено в Конституції. Відповідно підвищився і її престиж: українська стала мовою державних кабінетів, наукових конференцій, політичних дискурсів. Проте сподівання на те, що незалежна українська держава в процесі свого становлення виявлятиме максимальну увагу до розвитку і укріплення позицій української мови, не справдилися. В Україні не були створені умови для формування престижності і соціальної значущості української мови і сьогодні є підстави говорити про деяке послаблення позицій української мови, досягнутих у перші роки незалежності, що стало проблемою не лише мовною, а значною мірою соціальною і навіть державною.

Розпочатий процес "українізації" суспільства, який виправдано чи ні пов’язувався з надіями на поліпшення життя, не переріс у потужну тенденцію, і сьогодні можна констатувати про відступ із завойованих на початку 90-х рр. позицій. Надії на те, що під впливом соціально-політичних перетворень, громадяни України ставатимуть щораз більш лояльними до своєї державної мови і невдовзі говорити українською стане престижним, справдились лише незначною мірою.

Важливість мовного питання для України визначається ще й тим, що на її території за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року проживали представники понад 130 національностей і народностей. Дані щодо мовного складу населення України за даними перепису наведено у таблиці.

Мовний склад населення України

  Вважали рідною мовою (у відсотках)
мову своєї національності українську російську Іншу мову
українці 85,2 х 14,8 0,0
росіяни 95,9 3,9 х 0,2
білоруси 19,8 17,5 62,5 0,2
молдавани 70,0 10,7 17,6 1,7
кримські татари 92,0 0,1 6,1 1,8
болгари 64,2 5,0 30,3 0,5
угорці 95,4 3,4 1,0 0,2
румуни 91,7 6,2 1,5 0,6
поляки 12,9 71,0 15,6 0,5
євреї 3,1 13,4 83,0 0,5
вірмени 50,4 5,8 43,2 0,6
греки 6,4 4,8 88,5 0,3
татари 35,2 4,5 58,7 1,6
цигани 44,7 21,1 13,4 20,8
азербайджанці 53,0 7,1 37,6 2,3
грузини 36,7 8,2 54,4 0,7
німці 12,2 22,1 64,7 1,0
гагаузи 71,5 3,5 22,7 2,3
інші національності 32,6 12,5 49,7 5,2

За показником збереження мови своєї національності українці посідають п’яте (після росіян, угорців, кримських татар, румунів) місце.

Мовний фактор важко переоцінити в аспекті формування національної самосвідомості. Людина, яка за національною ознакою не належить до певної соціально-етнічної спільноти, проте перебуває в її культурній сфері, неминуче набуває психологічних і поведінкових рис, які щодалі більше зближують її зі знайденою соціально-етнічною спільністю і водночас відрізняють від родової.

Оскільки найсуттєвішою і найбільш очевидною формою репрезентації культури є мова, остільки у справі національної ідентифікації і консолідації вона має розглядатися як могутній чинник.

Це добре розуміють в інших країнах. У Франції діє закон про захист французької мови. Це при тому, що ситуацію з французькою мовою не порівняти з Україною, де протягом трьохсот років проводилася жорстка політика русифікації. Згідно з французьким законом, порушенням вважається навіть вживання слова іншомовного походження, якщо для нього є французький відповідник. Порушник має сплатити штраф до 9 тисяч доларів США, інакше йому загрожує шість місяців ув’язнення. При цьому у демократичній Франції не говорять про порушення прав громадян.

Прикладом проведення послідовної політики в культурно-інформаційній сфері можна вважати ситуацію в Канаді. Незважаючи на інтенсивну американську інформаційну експансію, Канаді вдається підтримувати національну ідентичність, у тому числі в культурній площині. Це досягається завдяки наполегливому та послідовному запровадженню комплексу відповідних механізмів як з боку державних, так і бізнесових та громадських структур і організацій. Це стосується податкових і митних режимів, прямого бюджетного фінансування культурно-інформаційних програм, поштових та телекомунікаційних тарифів, що формуються як протекціоністські для канадського культурно-інформаційного продукту.

Послідовну (а подекуди й агресивну) політику утвердження своєї мови не лише на російських теренах, а й на територіях сусідніх держав проводить Російська Федерація. В Концепції національної безпеки захист російської мови названо одним з пріоритетних напрямків забезпечення національних інтересів РФ. Наочно про це свідчить цитата із Довідки Комітету Державної Думи Федеральних Зборів РФ У справах СНД і зв’язках із співвітчизниками "О состоянии русского языка, культуры и образования в странах СНГ и Балтии и мерах по их поддержке со стороны государственных органов и общественности Российской Федерации" від 12.04.1999 р.: "Движение по воссозданию единого образовательного и информационного пространства, а следовательно, по сохранению ареала функционирования русского языка является реальным знаком интеграционных процессов, начинающихся под спудом политических и экономических разногласий. …Восстановление полноценного присутствия России в образовании и информационной сфере стран СНГ – это восстановление ее влияния, это – в ее интересах, а дальше отступать некуда".

Не менш показовим є Федеральний Закон "О государственном языке Российской Федерации", прийнятий Державною Думою РФ 20 травня 2005 р. Лише пара витягів: "Настоящий Федеральный закон направлен на обеспечение использования государственного языка Российской Федерации на всей территории Российской Федерации, обеспечение права граждан Российской Федерации на пользование государственным языком Российской Федерации, защиту и развитие языковой культуры". А також "Защита и поддержка русского языка как государственного языка Российской Федерации способствуют приумножению и взаимообогащению духовной культуры народов Российской Федерации".

Формування подібного розуміння важливості мовної політики є надзвичайно актуальним для України не лише з небезпеки повернення у лоно російсько-радянської імперії, а й у світлі курсу на євроінтеграцію. За умови формування і розширення потужного наддержавного об’єднання, яким став Європейський союз, значення культурних і мовних факторів для збереження національної ідентифікації європейських країн виходить на перший план, адже ці фактори залишаться чи не останньою "приватною власністю" національних держав.

Україна є неоднорідною за національними, культурними, мовними, економічними ознаками. Враховуючи, що значні розбіжності регіонів за багатьма параметрами часто стають причиною відцентрових явищ в українській державі, мовний фактор може і має бути використаний як консолідуючий (культивація сприйняття української мови як єдино можливої державної мови України). Інакше матимемо принаймні дві ментальності, дві ідеології. Йдеться про те, якою буде Україна, наскільки вдасться сконсолідувати народ у процесі формування української політичної нації.

Сучасний незадовільний стан функціонування української мови як консолідуючого чинника консервується відсутністю державницької концепції мовної політики в Україні.

Показовою є історія "Європейської хартії регіональних мов або мов меншин". Європейська хартія регіональних мов або мов меншин була розроблена під егідою Ради Європи й відкрита для підписання 5 листопада 1992 року. Наша Держава підписала Хартію 2 травня 1996 року. Верховна Рада України прийняла закон про її ратифікацію 24 грудня 1999 р., однак рішенням Конституційного Суду від 12 липня 2000 року цей закон був визнаний неконституційним через порушення процедури його підписання. У зв’язку з цим Хартію було повторно внесено на розгляд Верховної Ради і ратифіковано 15 травня 2003 року.

"За" було подано 249 голосів. Згідно з прийнятим документом, положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької й угорської. Це значить, що відносно кожної з названих мов в Україні застосовуються положення Хартії у сфері освіти, діяльності адміністративних органів, надання публічних послуг, транскордонних обмінів, у діяльності ЗМІ, культурній діяльності і засобах її здійснення. Вплив Хартії охоплює й царину судової влади. Положення Хартії діють також в економічному і соціальному житті. Зокрема, сторони Хартії зобов’язуються заборонити будь-які обмеження застосування у внутрішніх правилах компаній і приватних документах використання регіональних мов або мов меншин, принаймні між особами, які користуються однією і тією ж мовою.

Прийняття Хартії є виправданим і логічним кроком на шляху до європейського співтовариства, проте виникають питання щодо переліку мов, включених Україною до Хартії. Скажімо, вірменів, татар чи циган, чиї мови не включені до списку, за переписом 2001 року в Україні більше, ніж німців чи гагаузів, мови яких у переліку присутні. І вже зовсім недоречно в цьому переліку виглядає російська мова, котра є домінуючою в інформаційному просторі України. А з прийняттям Хартії російська мова отримує додаткові стимули і переваги для просування в усі сфери життя країни, що становить неабияку перешкоду для розвитку державної української мови, з усіма негативними наслідками.

З першого погляду позитивним для утвердження української мови виглядає те, що в текст закону про ратифікацію Хартії було включено п. 5: "При застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширюються положення Хартії." Однак, цілком очевидно, що цей пункт може стати приводом для численних суперечок і непорозумінь, оскільки він з очевидністю входить у протиріччя з іншими положеннями Хартії. І тому він швидше є лише формальною декларацією.

Як показали вибори Президента України 2004 р. та вибори до ВР України 2006 р., проблема залишається надзвичайно гострою і може створювати відчутні загрози національній безпеці України. Це яскраво продемонстрував спалах сепаратистських настроїв на півдні та сході України. Відповідальність за спекуляцію на регіональних відмінностях і штучне нагнітання сепаратистських тенденцій значною мірою лягає на політичні сили, що не гербували нічим в своєму прагненні вибороти владу. Не варто вважати, що "мовний сепаратизм" кількох областей і міст України є лише "мовним" питанням. Мова у даному випадку виступає як найкращий показник і найперший провісник усіх інших загроз. Легкість, з якою ці настрої були актуалізовані у масовій свідомості викликає тривогу і свідчить про глибину проблеми.

Таким чином, згадані два підходи до трактування ролі мови у процесі державотворення і консолідації держави перебувають у діалектичній єдності: положення і розвиток мови в суспільстві є продуктом політичних, економічних, культурних процесів і, водночас, мова є фактором консолідації держави і, відповідно, одним з ефективних чинників державотворення. Подолання негативних тенденцій у сфері мовної політики потребує адекватних кроків у цьому напрямку. Лише усвідомлення на державному рівні важливості мовного питання у формуванні консолідованого суспільства здатне забезпечити позитивні зрушення у цій сфері. Основними характеристиками ефективної парадигми мовної політики в Україні повинні бути визначеність пріоритетів, системність, послідовність та адекватність.

Під час інтенсифікації політичних процесів завжди спостерігається актуалізація "мовного" питання. При цьому систему аргументації на користь надання російській мові статусу державної можна умовно поділити на такі блоки:

Аргументи історичного характеру:

  • Російська мова за своєю ґенезою така ж органічна для України, як і сучасна українська. Російська мова не є привнесеною в Україну, а сформувалася у значній мірі на території України. Особлива увага в даному типі аргументації звертається на те, що українські вчені ХVII-ХVIII ст. взяли активну участь у становленні літературної російської мови, а ціла низка українських письменників, включаючи Т. Г. Шевченка, писала твори російською мовою.
  • Російська мова – історично поширена у південно-східному регіоні України. Із самого початку освоєння Північного Причорномор’я і Донбасу в ХVIII ст. російська мова функціонувала на цих територіях поряд і паралельно з українською, переважно як мова міст, у той час як українська була мовою села. Унаслідок цього російська мова має на південному сході історично рівні права з українською, і повинна одержати державний статус.

Посилання на досвід інших країн:

  • Існування кількох державних мов поширене у європейській традиції, а одна державна мова – це азійські практики. За приклади наводяться країни з кількома державними мовами: Швейцарія, Канада, Бельгія тощо.

Надання російській мові статусу державної сприятиме консолідації країни, усуне проблему протистояння Заходу і Сходу України:

  • Україна відбулася як бікультурна держава, наполягати на пріоритеті однієї зі складових – значить провокувати конфлікти і протиріччя, що може привести в остаточному підсумку до розпаду країни. Потрібно дати можливість розвиватися всім мовам і культурам, тільки це дозволить зберегти державну цілісність.
  • Обмеження права певної частини населення України на отримання інформації на рідній мові перешкоджає консолідації Української нації.

Апелювання до правових аспектів:

  • Україна – демократична країна. Примушення до використання тієї чи іншої мови є порушенням прав і свобод громадян і засуджується міжнародним правом. В Україні не повинні мати місце подібні явища, оскільки жорстка мовна політика це пережиток тоталітарного минулого.
  • Посилання на Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, положення якої інтерпретуються, як такі, що надають правові підстави для підвищення статусу російської мови.
  • Обмеження російської мови в офіційному застосуванні є порушенням Конституції України, прав і свобод російськомовних громадян України щодо гарантій на вільне використання російської мови.
  • Більшість населення України російськомовне, тому запровадження другої державної мови буде актом справедливості.
  • Визнання російської мови регіональною жодним чином не обмежує розвиток української мови. Українська мова існує за чітко прописаними законодавчими нормами, за такими ж нормам повинна існувати й російська мова, особливо у тих регіонах, де більшість населення російськомовна.

Порівняння функціональної потужності української та російської мов на користь останньої:

  • Російська мова – одна зі світових мов, з якою пов’язані великі культурні досягнення. Обмеження російської мови зменшує міжнародну конкурентоспроможність українців. Для того, щоб цього уникнути, необхідно максимально підтримувати розвиток російської мови.
  • В загальнодержавному масштабі українська мова не є зрозумілою всім громадянам, на відміну від російської, яка є мовою міжнаціонального спілкування в Україні.
  • Російська мова розвиненіша, ніж українська, і тому більш придатна для використання поза побутовою сферою, зокрема, в науці.

Цілком очевидно, що усі ці аргументи носять псевдонауковий, а подекуди відверто популістський характер. Важливо протиставити їм виважену, обґрунтовану контраргументацію. І ще важливіше – донести її до широкого загалу.

Основні загрози, які несе в собі відсутність чіткої мовної політики в Україні торкаються наступних аспектів суспільно-політичного життя:

  • самоідентифікація Української нації;
  • розділення Українського народу за мовною ознакою;
  • формування комплексного розуміння напрямку розвитку країни між альтернативами: Захід (європейська демократія) – Схід (повернення в імперію);
  • розвиток української культури, науки, освіти тощо;
  • формування політичної культури (імунітет до спекуляцій і демагогії), зміцнення історичної пам’яті Української нації (автентичне прочитання і розуміння власної історії та перспектив поступу у світовому контексті);
  • економічні фактори: мас медіа, книгодрукування, шоу бізнес тощо.

Сьогодні важко спрогнозувати перебіг подальшого розвитку мовної ситуації в Україні. Багато що залежить у даному випадку від розвитку політичних процесів.

Проте коротко можна констатувати:

  • Збереження статус-кво. Не найгірший варіант. Зрештою, еволюційним шляхом, за умови хоча б відносних успіхів України на теренах економіки, політики, культури, українська мова, а відтак і українська ідентичність постануть як їм належить.
  • Надання російській мові статусу регіональної. Містить небезпеку подальшого віддалення регіонів України і чи не остаточної втрати відчуття народом України спільності: державної, національної, культурної тощо.
  •  Дві державні мови. Абсолютно неприйнятний варіант. На разі "де факто" й так існує дві державні мови. При цьому в інформаційному просторі мова сусідньої держави є навіть "більш державною", ніж українська, що неабияк заважає підтримці незалежної української політики значною частиною російськомовного населення України. Отже, надання російській мові офіційного статусу другої державної не можна розглядати інакше як подзвін за українською державністю.