ukrainian pades
english pages
russian pages
   
     
 
ПРОЕКТИ ЦЕНТРУ
 
ПУБЛІКАЦІЇ
 
МЕМОРІАЛ В. ЛИПИНСЬКОГО
 
НАШІ ЕКСПЕРТИ ТА СПІВРОБІТНИКИ
 
ФОРУМ
 
 
РОЗРОБКА САЙТУ>
 
ЛІКБЕЗ-АБЕТКА
 
ТЕОРІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ ЛЬВА ГУМІЛЬОВА
 
XIX СТОЛІТТЯ: КОЛІЗІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО
 
НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
 
МОВНЕ ПИТАННЯ В  УКРАЇНІ
 
ЛИПИНСЬКОМУ - 125 років
 
ДОЛЯ ДЕСЯТИННОЇ ЦЕРКВИ
 
МІФОЛОГІЗАЦІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНЦІВ
 
САЙТ НА ЧЕСТЬ ІВАНА МАЗЕПИ
 
     
 

Сергій Гнатюк
кандидат історичних наук, НІСД

ПРОБЛЕМИ МОВНО-КУЛЬТУРНОГО БАЛАНСУ У МЕДІА-ПРОСТОРІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

У сучасній Україні формується не лише нова політична система і соціально-економічний уклад, але й нова національна та державно-політична ідентичність, яка остаточно не сформована. Однією з обов’язкових умов гармонізації цих процесів є досягнення Україною інформаційного суверенітету. В умовах сучасного світу (стрімка інформатизація, медіа-глобалізація, інформаційні війни, маніпулювання свідомістю) він є не менш важливим, аніж суверенітет територіальний, політичний чи економічний і має розглядатися як фундаментальна підстава національної безпеки будь-якої країни. Вирішення цього завдання є неможливим без добре розвиненої й орієнтованої на задоволення комунікативно-інформаційних та просвітницько-виховних потреб соціуму і громадян національної системи засобів масової комунікації (ЗМК).

У сучасній Україні система мас-медіа в ідеалі мала б виконувати низку соціально-регулятивних функцій, серед яких варто виділити передусім такі:

  • забезпечення гармонійного та всебічного розвитку особистості, формування розвиненої колективної ідентичності, збереження культурно-історичної самобутності, загальносуспільних цінностей;
  • ефективне протистояння інформаційній експансії ззовні, забезпечення інформаційно-психологічної безпеки громадян;
  • отримання ними об'єктивної інформації, цілісної збалансованої картини розвитку країни та суспільства;
  • забезпечення зворотного зв'язку між державою та суспільством;
  • засвоєння громадянами демократичних цінностей.

Об'єктивно українська держава і суспільство володіють достатніми внутрішніми ресурсами для побудови системи національних ЗМК, спроможної впоратись із цими завданнями. Та водночас ця система ще не сформована остаточно і поки що розвивається у принципово іншому напрямку.

На противагу країнам Західної Європи, де розвиток електронних масовокомунікаційних систем починався зі створення та розвитку громадського (суспільного) мовлення, незалежна Україна отримала у спадок дещо протилежне – монопольну радянську систему державного телебачення, не пристосовану до зворотного зв'язку з суспільством й орієнтовану на одностороннє "мовлення" держави до населення.

 Розвиток комерційного ТБ розпочався в Україні (знову ж, на відміну від країн Заходу) стихійно, в умовах відсутності законодавчо-правової бази, соціально-економічної та політичної стабільності, відповідної культури, традицій та досвіду. Це зумовило низку негативних тенденцій у формуванні національної системи ЗМК.

За різними оцінками, від 80 % до 90 % національного телерадіоефіру заповнено продуктом неукраїнського походження. Крім того, за даними Держкомтелерадіо, частотна територія України суттєво (подекуди на 100-150 км у глибину) менша, аніж географічна, причому в більшості прикордонних районів іноземні програми приймаються значно краще за вітчизняні, у низці ж місцевостей українське мовлення взагалі відсутнє.

Починаючи приблизно з середини 90-х років суб'єктами утримання та використання "левової частки" вітчизняних ЗМК є не держава і не інститути громадянського суспільства, а окремі політичні актори та фінансово-промислові групи (ФПГ), які закономірно використовують потенціал медіа передусім у власних, а не загальносуспільних інтересах. До того ж, на вітчизняному ринку медіа домінує іноземний капітал.

На початку 2006 року Українська Гельсінська спілка з прав людини оприлюднила інформацію, яку їй вдалося зібрати щодо власників та засновників 10 провідних вітчизняних недержавних ТРК. Ознайомлення з цими відомостями переконує у тому, що маємо не просто системну експансію, а домінування закордонного капіталу в українському телевізійному просторі.

Державний сектор телебачення в Україні є маловпливовим (частка державних мовників у національному аудіовізуальному просторі 2006 року складала 4%). Фактично відсутнє загальнонаціональне суспільне телерадіомовлення, яке довело свою високу соціально-регулятивну ефективність у країнах Західної Європи.

Ситуацію ускладнює те, що Україна є об'єктом системних інформаційно-психологічних впливів ззовні. Йдеться передусім про глобальний культурно-інформаційну експансію США, а також регіональний вплив Росії.

На значну частину території України (зокрема, на міста населенням від 70 тисяч і більше) через кабельні мережі поширюються міжнародні версії російських телеканалів. З урахуванням російськомовного прайм-тайму телевізійних каналів "ОРТ Международное", "РТР-Планета", "НТВ-Мир" частка російськомовних програм у прайм-таймі українського національного телеефіру складає 61,4 %, україномовних – 38,6 %.

Українська мова переважає лише в мовленні УТ-1 та державних обласних телерадіокомпаній, які мають незначну аудиторію. Так, за даними Держкомтелерадіо, в 2005 році частка української мови в обсязі місцевого телемовлення державних телерадіоорганізацій становила 87,7 %, російської – 11,6 %. Але у східних та південних регіонах обласні телерадіокомпанії зберігають високу частку мовлення російською мовою: так, в Севастополі частка місцевих російськомовних програм становила 72,3 %, в Криму – 53,8 %, на Донеччині – 32,2 %, Луганщині – 30 %, Одещині – 28,6 %.

Подібні ж тенденції зберігаються на ринку вітчизняних друкованих ЗМК. За даними Держкомтелерадіо, в 2005 році за кількістю назв газет, що видавалися, україномовні газети склали 51 %, російськомовні – 40 %, проте нині ситуація погіршилася. Нині у разовому тиражі газет, що виходять в Україні, на україномовні припадає 31 %, а на російськомовні – 64 %. Величезними (як для України) тиражами виходять українські версії російських газет – "Комсомольская правда в Украине", "Известия в Украине", "Аргументы и факты в Украине" тощо. Річний тираж цих видань у загальній кількості друкованих медіа в Україні з 1995 по 2004 роки зріс від 18 % до 64 %. За цей же період відсоток журналів та іншої періодики українською мовою впав з 70 % до 28 %.

Поряд із цим, за експертними оцінками, аудіовізуальні та друковані медіа формують в основному негативне соціально-психологічне орієнтування населення. У телерадіоефірі та на шпальтах друкованих ЗМК переважає інформація, що компрометує владу і власну країну в очах громадян, поглиблює мовно-культурне протистояння у суспільстві, створює неконструктивне та неадекватне уявлення про Україну, її повсякденне життя і перспективи розвитку.

Основний дисбаланс розвитку системи ЗМК в Україні полягає у майже цілковитій її комерціалізації, домінуванні корпоративних приватних ЗМК, залежних від окремих бізнесових та/чи політичних угрупувань за відсутності суспільного (громадського) і малоефективного непопулярного державного телерадіомовлення.

Міжнародний досвід свідчить, що така модель розвитку є ризикованою, оскільки великою є імовірність:

  1. переходу галузі під контроль одного чи декількох приватних монополістів у середньостроковій перспективі;
  2. переходу галузі під контроль іноземних монополістів та/чи дрібніших власників (приклад: завоювання німецькими корпораціями медіа-ринків низки країн Центральної Європи протягом 90-х років).

При збереженні нинішніх тенденцій розвитку національних ЗМК та нинішніх масштабів іноземної інформаційної та фінансово-економічної експансії на українському медіа-ринку, найбільш вірогідною є реалізація саме такого сценарію.

Підсумовуючи, можна констатувати, що система масових комунікацій сучасної України:

  • практично не контролюється суспільством;
  • неефективно (з точки зору інтересів громадян) контролюється державою;
  • не є національною у сенсі домінування у ній неукраїнського продукту;
  • не забезпечує адекватної інформаційної присутності нашої країни у світі.

Отже, висновок поки що досить неприємний: наша держава практично не відіграє самостійної ролі у глобальному медіа-просторі, виступаючи натомість як пасивний споживач продукції світових та регіональних медіа-гігантів. За таких умов украй проблематично серйозно говорити про перспективу досягнення оптимального мовного балансу у нашому медіа-просторі. Останнє – лише аспект більш широкої проблеми збереження національної самобутності, формування сучасного внутрішньо монолітного українського соціуму. Для цього українська система ЗМК повинна:

  1. бути орієнтованою на задоволення комунікативно-інформаційних та просвітницько-виховних потреб соціуму і громадян (нині вона орієнтована насамперед на обробку суспільної свідомості в інтересах різних політичних сил);
  2. давати цілісну збалансовану картину розвитку країни та суспільства, а також суто українську інтерпретацію глобальної ситуації, процесів, подій; в) забезпечувати зворотний зв'язок між державою та суспільством;
  3. бути достатньою мірою українізованою, задовольняючи при цьому потреби меншин;
  4. щонайменше на 50 % заповнюватись конкурентоспроможним (рейтинговим на внутрішньому ринку) національним продуктом.

Щойно перелічені характеристики тією чи іншою мірою притаманні системам мас-медіа більшості країн Західної, Центральної та Північної Європи. Тому варто коротко звернутися до їх досвіду.

Подібно до української, масовокомунікаційні системи країн Європи функціонують та розвиваються в умовах потужної інформаційної експансії ззовні. Наприклад, під значним тиском індустрії розваг США протягом останніх десятиліть знаходиться європейський ринок вільного часу і передусім комерційне ТБ. У цих обставинах державам ЄС удалося виробити достатньо ефективну протекціоністську політику у царині ЗМК, причому основною метою її проведення є захист самобутності європейських культур.

Європейська аудіовізуальна політика є комплексом заходів, спрямованих на розвиток національних масовокомунікаційних систем і узгоджених у низці координуючих документів на рівні ЄС. Одним з ключових таких документів є "Європейська хартія про транскордонне телебачення" у першій (1989 р.) і другій (1998 р.) редакціях.

Стаття 10 ("Культурні завдання") цієї "Хартії" проголошує пріоритет програм європейського виробництва і встановлюються квоти, згідно з якими телевізійні мовники (у тому числі комерційні) мають відводити таким програмам більшу частину ефірного часу.

Ще один ключовий аспект культурно-протекціоністської політики країн Західної Європи та Скандинавії – традиційно жорсткі вимоги до програмних стратегій комерційного ТБ, поєднані із розвиненими системами підтримки національного кінематографа (Франція, Німеччина, Швеція, Норвегія, Данія). Такий алгоритм виявляється досить ефективним (див. таблицю).

Національна приналежність телепрограм у прайм-тайм на комерційних каналах деяких європейських країн (кінець 1990-х рр.) [*]

Країна Кінофільми (%) Серіали (%)
національні США країни Європи інші країни національні США країни Європи інші країни
Бельгія (ТБ фламандськ. мовою) 96,3 3,7 23,9 65,2 10,9
Бельгія (ТБ фр. мовою) 67,7 25,8 6,5 41,0 59,0
Велика Британія 36,4 45,4 9,1 9,1 80,8 19,2
Німеччина 6,8 81,8 9,1 2,3 40,8 52,1 5,1 2,0
Італія 26,1 60,9 8,7 4,3 9,4 90,6
Нідерланди 2,8 88,9 5,5 2,8 53,5 34,6 9,8 2,5
Норвегія 7,0 83,0 8,0 1,0
Фінляндія 89,0 7,0 4,0
Франція 50,0 50,0 33,3 66,7

Створення та підтримка високопродуктивної системи національного кіновиробництва та кінопрокату – наріжний камінь європейської аудіовізуальної політики. Найдієвішими регулятивно-стимулюючими механізмами у цій сфері є:

  1. заснування національного інституту чи фонду розвитку кіно, що опікується розподілом коштів на виробництво фільмів (наприклад, Франція, всі країни Північної Європи);
  2. законодавчо врегульований обов’язок телеканалів брати участь у виробництві кінофільмів (Франція);
  3. встановлення цільових податків та фіксованих процентів з прибутків на розвиток національної кіноіндустрії (Франція, Норвегія);
  4. запровадження системи податкових пільг для підприємств, що інвестують у кіновиробництво (Франція);
  5. значні державні субсидії через фонд кіно (Норвегія, Швеція) або часткове фінансування кіновиробництва з боку національного суспільного мовника (Швеція);
  6. система гарантованого національним інститутом (фондом) кіно банківського кредитування кіновиробництва (Франція).

Важливо, що електронні системи масових комунікацій у Західній Європі виникли і довгий час розвивалися як системи громадського мовлення, яке переконливо довело свою високу ефективність як потужний інструмент саморефлексії суспільства, віртуальний форум, загальносуспільний комунікативно-інформаційний майданчик. На базі громадського телерадіомовлення у багатьох країнах створюються телесеріали документальні, науково-популярні стрічки тощо.

Досвід розвинених країн свідчить, що пріоритетом розвитку вітчизняного медіа-простору в Україні має бути досягнення не стільки належної мовної, скільки мовно-культурної пропорції, що досягається лише широкою присутністю на ринку та у телерадіоефірі конкурентоспроможного національного продукту. До речі, за Законом України "Про телебачення і радіомовлення" таким є "програми, фільми, аудіовізуальні твори, вироблені фізичними або юридичними особами України" (стаття 1). Тобто у вітчизняному законодавстві у даному разі відсутнє будь-яке обмеження за мовною ознакою.

Разом із тим буква українського закону надає безумовний пріоритет національному медіа-продукту перед іноземним. Наприклад, у Франції, яка стала хрестоматійним прикладом особливо жорсткої політики захисту своєї національної самобутності, 60 % телерадіоефіру має заповнюватись власною аудіовізуальною продукцією, причому 40 % з неї має бути франкомовною і трансльованою у прайм-тайм. Українське законодавство у даній царині є суворішим за переважну більшість європейських і наближається до французького. Так, у Законі України "Про телебачення і радіомовлення" встановлено, що "у загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50 відсотків має становити національний аудіовізуальний продукт або музичні твори українських авторів чи виконавців" (частина 1 статті 9). Більше того, згідно з Законом України "Про кінематографію", "встановлюється квота демонстрування національних фільмів, яка становить не менше 30 відсотків національного екранного часу" (стаття 22). Але на відміну від Франції, у нас дані закони просто не виконуються, а норми – не працюють. Основною причиною такого становища є гостра нестача сучасного українського і рейтингового медійного продукту щонайменше на внутрішньому ринку.

Оскільки за самою своєю природою медіа-простір не може бути порожнім, то там, де немає національного інформаційного продукту, обов'язково з'являється іноземний. При цьому з комерційної точки зору нині саме він має гарантію збуту на українському ринку вільного часу, як потенційно більш прийнятний для "широких мас" за своїми якісними характеристиками. До того ж нині на медіа-ринку дешевше купувати, ніж виробляти власний продукт. У майже суцільно комерціалізованій українській системі ЗМК це природним чином призводить до "деукраїнізації" українського телерадіоефіру й ринку преси.

Показово, що підписаний 14 липня 2007 року провідними вітчизняними ТРК відомий "Меморандум між телекомпаніями та Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, про співпрацю, спрямовану на розбудову національного інформаційного простору" практично не зачіпає питання обов'язкової квоти національного продукту у телерадіоефірі. Він регулює лише питому вагу української мови (не менше 50 % загального часу добового мовлення), що досягається за рахунок дублювання та титрування програм. З одного боку такий підхід є загалом виправданим та конструктивним в умовах значної русифікованості нашого комунікаційного середовища. З іншого – подібні заходи лише частково, опосередковано вирішують проблему його "неукраїнськості", оскільки титрований чи навіть дубльований іноземний продукт не стає від цього національним.

Американські фільми та шоу, російські телесеріали та стрічки, незалежно від того, озвучені вони українською чи ні, не апелюють до того спільного, що об'єднує громадян України, є для них близьким (від ірраціональних до суто прагматичних мотивацій), а відтак – не сприяють формуванню самодостатнього українського соціокультурного середовища, не є чинником консолідації нашого соціуму. Скоріше, навпаки.

Але разом із тим, в сучасних українських умовах не є доцільним робити надмірний акцент на мові транслювання ненаціонального аудіовізуального продукту. Особливо обережно, на нашу думку, варто підходити до дублювання російського кіно та серіалів (згідно з умовами згаданого Меморандуму). У нинішній Україні ефект може бути зворотний – замість подальшого "цементування" суспільства це, скоріше, сприятиме загостренню мовно-культурного протистояння і гальмуванню консолідації сучасного українського соціуму на засадах відчуття "спільної долі" та "спільного дому" (політична нація). Можливо, у даному разі доцільніше поки що вдаватися до титрування.

Та у будь-якому разі основою стратегії розвитку та регулювання національного медіа-простору має стати опора на власний медіа-продукт. Його виробництво повинно стати системним та масовим. Першою з обов'язкових та головних умов цього є системна державна політика, базована на відповідній законодавчій та нормативно-правовій базі. Але в сучасних українських умовах, як уже зазначалося, будь-яке законодавче обмеження та квотування національних програм не є достатньо ефективним "запобіжником" впливу іноземних виробників на аудіовізуальний простір України. Тому другим і чи не найголовнішим завданням у цій сфері є створення відповідних індустрій і забезпечення їх сталого розвитку. Передусім це:

  1. розвинена та впливова у суспільстві система загальнонаціонального Суспільного (громадського) телерадіомовлення із такими виробничо-технологічними складовими як загальнонаціональне та супутникове телерадіомовлення, онлайнове мовлення в Інтернет, виробництво фільмів, телесеріалів, програм;
  2. високопродуктивна система національного кіновиробництва та кінопрокату;
  3. національна система глобального збору та поширення інформації.

Перша індустрія в Україні фактично відсутня, друга знаходиться у стані глибокої стагнації та розвалу, третя за масштабами своєї діяльності сильно відстає від потреб української держави та суспільства. Ситуацію ускладнює брак досвіду, відсутність власних традицій медійної інтерпретації глобальної ситуації, концептуалізації та подання світових новин. Відповідна школа ще тільки формується, а отже – не вистачає питомо українських (ідеологічно та стилістично) кадрів.

У майже повністю "приватній" системі ЗМК єдиним медіа-гравцем, від якого логічно було б чекати конструктивних кроків щодо виходу зі змальованої вище ситуації, є держава. В Україні вона має значні медіа-ресурси, а відповідно – значні можливості впливу на подальший національної системи ЗМК. Зокрема, саме від держави багато у чому залежить, буде чи не буде створене у нашій державі повноцінне загальнонаціональне Суспільне телерадіомовлення. У 2005 році це питання активно обговорювалося в експертних колах, громадських організаціях, органах державного управління. Було запропоновано цілу низку концепцій, які в аспекті форми власності можна звести до двох основних моделей.

  • Роздержавлення державних ЗМК через їх приватизацію на особливих умовах та подальшу їх модернізацією коштом власників та інвесторів. Передбачається, що це створить адміністративно-правові та матеріально-технологічні передумови для розбудови системи суспільного мовлення в Україні.

Така модель є занадто ризикованою, оскільки телерадіоринок в Україні і без того перевантажений великою кількістю гравців, серед яких існує декілька потужних медіа-холдингів. Вони не стануть миритися із появою нових конкурентів на рекламному ринку і напевне “поглинуть" їх у тій чи іншій формі. Замість суспільного мовлення ми отримаємо посилення комерційного сектора системи ЗМК. Більш прийнятною є модель, яка реалізована, зокрема у Польщі:

  • Держава модернізує технологічно-виробничі потужності власних ТРК, після чого на цій базі (без приватизації майна), на законодавчо й адміністративно відрегульованих чітких умовах створюється Суспільне мовлення.

Цей варіант “державної турботи" також небездоганний (про це свідчить досвід тієї ж Польщі), але для України він є найреалістичнішим. У будь-якому разі без повноцінної системи загальнонаціонального Суспільного мовлення ми не зможемо досягти гармонійного мовно-культурного балансу у власному медіа-просторі, зробити його правдиво національним.

Загалом нині для України існує дві основні стратегії забезпечення інформаційного суверенітету:

  • Штучна інформаційна ізоляція громадян шляхом механічного "огородження" свого комунікативного середовища (як, наприклад, це намагаються робити у Білорусі).

Така стратегія дає короткочасний позитивний ефект при гальмуванні розвитку країни та відсуванні її на периферію світових процесів у довгостроковій перспективі. Існує альтернатива, яка є значно складнішою у реалізації, проте, враховуючи внутрішні резерви України, є для неї оптимальною. А саме:

  • паритетна участь України у світовому інформаційному обміні на основі збереження та примноження власних духовно-культурних цінностей, мови, вироблення сучасної української ідентичності.

Такий алгоритм розвитку вимагає вирішення наступних масштабних завдань:

1. Мінімізація присутності на вітчизняному медіа-ринку іноземного капіталу

Відмінність української ситуації від типово європейської полягає у порівняно сильних позиціях держави щодо видачі ліцензій комерційним мовникам, регулювання рекламної діяльності тощо при недостатній прозорості цього процесу, відсутності значущих важелів суспільного контролю цих сфер й наявності альтернативного сектору у вигляді державного ж (а не громадського) ТБ. Проте серед першочергових завдань на цьому напрямку доцільно виділити такі:

  1. розробити та винести на розгляд Верховної Ради Інформаційний кодекс України;
  2. окремим Законом України визначити сфери господарювання, в яких, виходячи з вимог національної безпеки України, обмежується або забороняється діяльність підприємств із іноземними інвестиціями (згідно з частиною 5 статті 116 Господарського кодексу України і задля повноцінної реалізації вимог пункту 3 статті 12 Закону України “Про телебачення і радіомовлення");
  3. передбачити систему пільг для українських друкованих ЗМК (крім таких, що мають еротичний, рекламний, розважальний характер), запровадити практику надання вибіркових пільг для виробництва і розповсюдження дитячих, наукових та освітніх видань, стрічок, програм.

Щодо вдосконалення у контексті виконання цього завдання системи регулювання розвитку комерційного телерадіомовлення, то ефективним може виявитись зокрема:

  1. регулювання тематичної структури сітки мовлення каналів, встановлення мінімального відсотка дитячих, просвітницьких тощо програм, національного кіно (подібно до діяльності ІВА – “Служби незалежного телерадіомовлення" у Великій Британії);
  2. встановлення обсягів, часу, якості та змісту реклами і нагляд за цим;
  3. дозвіл суспільного нагляду за діяльністю комерційних ЗМК, регулярне оприлюднення інформації не лише про власників медіа (згідно з новою редакцією Закону України "Про телебачення і радіомовлення"), а й про осіб, які можуть впливати на їх діяльність.

2. Створення розвиненої та впливової системи загальнонаціонального Суспільного телерадіомовлення

Зокрема:

  1. якнайшвидше розробити та реалізувати Концепцію та Державну програму створення в Україні системи загальнонаціонального Суспільного телерадіомовлення;
  2. розробити та внести на розгляд Верховної Ради України нову редакцію Закону України "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України" із конкретизацією: обов'язкових складових виробничо-технологічної структури цієї системи (загальнонаціональне та супутникове телерадіомовлення, онлайнове мовлення в Інтернет, виробництво фільмів, телесеріалів, програм), її юридично-правового статусу, форм власності, господарської діяльності, джерел фінансування, засад програмної концепції, порядку утворення та діяльності органів управління та громадського контролю. У Законі також має бути зафіксований принцип невтручання держави в управління суспільним телерадіомовленням; в) як складову процесу роздержавлення ЗМК заснувати Суспільне телерадіомовлення на основі державної власності на умовах забезпечення його редакційної незалежності (тут може бути корисним досвід Польщі, яка утворила громадське телебачення (TVP1, TVP2, TVP3, TV-Polonia) на базі державного без приватизації його майна); г) розробити окрему бюджетну програму розвитку Суспільного телерадіомовлення, та по можливості передбачити її у Законі України про Державний бюджет України на 2008 рік.

В умовах відсутності Суспільного телерадіомовлення доцільним є:

  1. тимчасове часткове перебирання на себе державною системою електронних мас-медіа функцій громадського мовлення в частині просвітництва, артикуляції й пропаганди загальносуспільних цінностей, забезпечення громадянського миру, обговорення найактуальніших проблем суспільного розвитку тощо;
  2. застосування державних замовлень засобам масової комунікації всіх форм власності щодо виробництва й транслювання відповідної продукції.

3. Створення високопродуктивної системи національного кіновиробництва та кінопрокату і забезпечення їх сталого розвитку

Найдієвішими регулятивно-стимулюючими механізмами у цій сфері, судячи з досвіду європейських країн є:

  1. створення національного інституту чи фонду розвитку кіно, що опікується розподілом коштів на виробництво фільмів (наприклад, Франція, всі країни Північної Європи);
  2. законодавчо врегульований обов’язок телеканалів брати участь у виробництві кінофільмів (Франція);
  3. встановлення цільових податків та фіксованих процентів з прибутків на розвиток національної кіноіндустрії (Франція, Норвегія);
  4. запровадження системи податкових пільг для підприємств, що інвестують у кіновиробництво (Франція);
  5. значні державні субсидії через фонд кіно (Норвегія, Швеція) або часткове фінансування кіновиробництва з боку національного суспільного мовника (Швеція);
  6. система гарантованого національним інститутом (фондом) кіно банківського кредитування кіновиробництва (Франція).

У 2005 році низкою державних установ (зокрема, фахівцями Міністерства культури і туризму), громадських організацій, окремих експертів був напрацьований значний корпус відповідних пропозицій, проектів та програм, що є достатнім концептуальним фундаментом для реалізації цього завдання. Основні напрями:

  1. модернізація кіновиробничих потужностей;
  2. модернізація кіноосвіти;
  3. забезпечення стабільних джерел фінансування вітчизняного кіновиробництва;
  4. забезпечення ефективного маркетингу вітчизняних стрічок і телесеріалів на внутрішньому (як мінімум) та зовнішньому ринку.

4. Збільшення інформаційної присутності України у світі, для чого необхідно:

  1. запровадження закордонного суспільного телерадіомовлення, і зокрема мовлення каналу супутникового телебачення для трансляції на зарубіжні країни;
  2. системне розширення мережі корпунктів та представництв національних інформагентств у світі, збільшення списку закордонних передплатників національного інформаційного агентства “Укрінформ";
  3. системна популяризація культурних, науково-технологічних, соціально-економічних та інших досягнень українського суспільства на міжнародному рівні, (збільшення кількості іномовних інформаційних ресурсів про Україну, інформаційних та культурно-освітніх центрів при посольствах тощо).

[*] Складено О.Вартановою за: De Bens E., De Smaele E. The Inflow of American Television Fiction on European Broadcasting Channels Revisited // European Journal of Communications. 2001. Vol. 16 (1). P. 58-59, 62-63; Media Trends 2001 in Denmark, Iceland, Norway and Sweden. Statistics and Analysis. Ed. U. Carlsson, E. Harrie. Goteborg, NORDICOM. P. 128-130.