ukrainian pades
english pages
russian pages
   
     
 
ПРОЕКТИ ЦЕНТРУ
 
ПУБЛІКАЦІЇ
 
МЕМОРІАЛ В. ЛИПИНСЬКОГО
 
НАШІ ЕКСПЕРТИ ТА СПІВРОБІТНИКИ
 
ФОРУМ
 
 
ЛІКБЕЗ-АБЕТКА
 
ТЕОРІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ ЛЬВА ГУМІЛЬОВА
 
XIX СТОЛІТТЯ: КОЛІЗІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО
 
НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
 
МОВНЕ ПИТАННЯ В  УКРАЇНІ
 
ЛИПИНСЬКОМУ - 125 років
 
ДОЛЯ ДЕСЯТИННОЇ ЦЕРКВИ
 
МІФОЛОГІЗАЦІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНЦІВ
 
САЙТ НА ЧЕСТЬ ІВАНА МАЗЕПИ
 
     
 

Виноградов Геннадій
Дніпропетровський національний університет


Теорія етногенезу Л. Гумільова германських, словянських народів та Візантії в контексті сучасних історичних доктрин


Візантійський, слов’янський та германський компоненти гумільовської теорії етногенезу обрані в якості об’єкту наукового аналізу в першу чергу з огляду на те, що їх фаза поштовху згідно уявлень Л. Гумільова співпадає в часовому відношенні та має протягом історичного розвитку кілька фазових збігів; крім того, політична, культурна, етнічна історія германських, слов’янських народів та Візантійської імперії (більш коректно використовувати назву «Базілея римлян», як до середини XV ст. офіційно називалася країна, враховуючи, що і титул «імператор» посідав в ієрархії наступне місце після «базилевса» та давався співправителям чи лідерам дружніх країн) достатньо Грунтовно вивчена, що дозволяє відносно об’єктивно оцінити здобутки та певні недоліки концепції Л. Гумільова. Від самого початку зазначимо, що на фундаментальних засадах останньої в силу об’єктивних обставин знайшли знайшла відображення існуюча прірва між досягненнями, з одного боку, історії античної культури та медієвістики в цілому, візантіністики, германістики, славістики зокрема та поширеними в узагальнюючих виданнях положеннями про історичний поступ зазначених етносів та держав, що проявляється у, без перебільшення, катастрофічному теоретико-методологічному відставанні парадигм других від перших. Л. Гумільов, чого він сам і не приховував, орієнтувався саме на узагальнюючі праці з історії германців, слов’ян та Візантії.


 Крім того не можна не помітити, що російський науковець нерідко з широкого діапазону історичних подій вибирав саме ті, які саме підтверджували теоретичні положення його теорії етногенезу, ігноруючи, або оголошуючи непринциповими, маргінальними, невартими уваги ті факти, які прямо чи посередньо знаходилися у протиріччі  його теоретичним постулатам; саме ця обставина пояснює велику кількість «претензій» до Л. Гумільова з боку фахівців з історії тих чи інших проблем чи періодів, стосовно чого сам автор висловлювався в тому дусі, що він пропонує, так би мовити, «орлиний» погляд на історичні процеси, коли дрібниці неважливі та непринципові; проте зазначених «дрібниць» існує така кількість, що ігнорування ними є як мінімум невиправданим та некоректним.


Неважко переконатися у тому, що знайомство з доступною для Л. Гумільова узагальнюючою літературою (в основному російських дореволюційних та радянських авторів, або перекладною, але такою, що пройшла цензуру з позицій марксизму-ленінізму) в царині германістики, славістики та візантіністики на період кінця 50 – початку 60-х рр. ХХ ст., коли, власне, текстуально почала оформлятися його теорія етногенезу, мала переконати нашого героя у тому, що в історії зазначених народів та держав було багато  синхронного, що не могло не спокусити на висновки стосовно виправдання теоретичного припущення про дію ефекту пасіонарності та, відповідно, спрацьовування циклічних закономірностей етногенезу.  Дійсно, на доступному Л. Гумільову фактологічному рівні «несподівана» поява на історичній арені, критерієм цивілізованості якої на період кінця І ст. до н.е. та початку І ст. н.е. виступала Римська імперія, германських та слов’янських етносів, безпрецедентно швидке оформлення візантійської державності як спадкоємиці римської імперської спадщини, проте на християнських світоглядних принципах, виглядало як переконливе підтвердження теорії етногенезу, однією з принципових складових якої є аксіоматичне твердження багато в чому немотивованої природи пасіонарності як результату неконтрольованих дій сонячної чи земної радіоактивності, вибуху біологічної енергії, що призводить до народження впродовж кількох поколінь численних пасіонаріїв як носіїв високого потенціалу зайвої енергії, наслідком реалізації якої стало безпрецедентне за масштабністю історичне явище, відоме як Велике переселення народів (далі – ВПН).


Не прагнучи з причин обмежених рамок даної розвідки пропонувати розгорнутий критичний аналіз концепції етногенезу Л. Гумінова зазначимо, що наш герой до певної міри «злукавив» наполягаючи на апріорності та принциповій недоказовості та, так би мовити, «постулатності» висунутих ним положень стосовно природи пасіонарності як результату дії чи то космічної енергії, чи то радіоактивності. Вже на період остаточного оформлення підвалин концепції Л. Гумільова були достатньо поширені ідеї, зокрема, О. Чижевського та інших авторів про дію енергії сонця на поведінку земних істот, в тому числі людини в результаті циклічного підвищення чи зниження радіоактивності, підняття чи пониження Грунтових вод тощо, що, крім того, знаходилося в залежності від відомих кліматичних та астральних циклів [46]. Але ці та інші доступні ідеї були проігноровані Л. Гумільовим.


Як приклад максимально ретельної, на відміну від Л. Гумільова, обГрунтованості власної циклічної теорії можна згадати концепцію незаслужено, як на наш погляд, забутого українського археолога М. Чмихова, який передчасно пішов з життя. Згідно його концепції етнокультурні процеси прямо залежать від абсолютно об’єктивних циклів, пов’язаних зі періодичною зміною положення земної вісі, що регулярно, приблизно кожні 2 тисячі років, призводить до підвищення сейсмічності, повеней, посух та інших природних катаклізмів. М. Чмихав орієнтувався на доведені розрахунки математиків та астрономів стосовно тощо, що зміни домінуючих сузірь над певними територіями Північної Півкулі прив’язані до 6680 р. до н.е. (перехід від мезоліту до докерамічого неоліту), 4400 р. до н.е. (перехід до керамічного неоліту), 1710 р. до н.е. (перехід до залізного віку), 20 р. н.е. (перехід до сучасної цивілізації), 2015 р. [1; 47]  Якщо врахувати власне етнічні процеси на теренах Центрально-Східної, Піденної та Східної Європи, Малої Азії та Близького Сходу, Північно-Східної Африки, то наведені цикли співпадають, відповідно, з остаточним розпадом ностратичної мовної сім’ї  та оформленням індоєвропейської, розпадом останньої на балто-германо-слов’янську, кельтську, арійську (індо-іранську), дако-гето-фракійсько-іллірійську (на Балканському півострові), вірменську та інші групи індоєвропейців, остаточним формуванням слов’янської, германської, романської, балтської та інших підгруп індоєвропейців (правда з паралельним асимілюванням чи знищенням більшості кельтів, фракійців, гетів, фракійців тощо).


Для нашої теми є принциповим, що предки слов’ян та германців вийшли з одної етнокультурної цілісності, яка склалася, якщо прийняти версію українського автора, що, до речі, підтверджується археологічними та лінгвістичними даними, на середину ІІ тис. до н.е. в районі Південної Білорусі, Північної України, Південно-Східної Польщі та Західної Росії (точніше – приблизно Білгородської та Курської областей). Ми ще повернемося до цього питання далі у зв’язку в міграціями германських народів з Прибалтики до Причорномор’я.


Якщо повернутися до перерваної розмови про причини ВПН, то слід відзначити, що ретельні історичні дослідження останніх десятиліть зазначеного історичного феномену на підГрунті археологічних та письмових джерел та сучасних дослідницьких технологій (достатньо згадати авторитетні праці Р. Хахмана, П. Хітера, Е. Томпсона, Х. Вольфрама, Х. Ловмяньського, О. Пріцака, В. Петрухіна, В. Буданової, М. Щукіна та інших) переконливо довели набагато більш активну роль, ніж вважалося раніше, римської дипломатії та військової розвідки в спрямовуванні, координації, нерідко провокуванні напрямків міграцій германських та слов’янських етносів на рубежі І ст. до н.е. та перших століть н.е. як вздовж східних кордонів Римської імперії (переважно з Прибалтики до Північного Причорномор’я для «нейтралізації» антиримської діяльності племен скіфів, сарматів, аланів та інших арійських етносів). Не узагальнюючі, переважно на які орієнтувався Л. Гумільов, а саме спеціальні дослідження з історії ВПН навіть періоду середини ХХ ст. достатньо переконливо доводили, що рівень активності германських та слов’янських етносів не перебільшував активність інших тогочасних народів, пасіонарність перших була значною мірою спровокована та спрямована у потрібному напрямку вмілою політикою Риму.


Серйозні питання викликає в контексті запропонованого підходу і тлумачення Л. Гумільовим етногенезу Візантії. По-перше, узагальнюючі назви на кшталт Візантії, Китаю, Риму, якими послуговувався автор, некоректні, на наш погляд, з позицій самої гумільовської теорії етногенезу, адже зазначені держави включали десятки етносів з різних мовних сімей, з різним рівнем соціального та культурного розвитку (у випадку Візантії: фракійсько-іллірійська, романська, семітська, тюркська, арійська, слов’янська, германська та інші мовні сім’ї, що перебували на різних етапах етнічного та культурного розвитку), що вже саме по собі не дозволяє їх об’єднувати в типологічно спільну групу пасіонаріїв; по-друге, самі переважно грекомовні візантійці ототожнювали себе виключно з римлянами (їх самоназва – «ромеї», тобто «римляни»), свідомо стилізуючи поведінку, державну політику та ідеологію під римські імперські взірці, а релігійні культи – під біблійні еталони, в першу чергу старозавітні.


Відносини спочатку Римської республіки, а пізніше – Римської імперії з варварським світом (так званим Барбарікумом), який включав на теренах Європи германські, кельтські, слов’янські, тюркські та інші етнокультурні елементи, мали досить складний та протирічливий характер з огляду на часову тривалість, територіальні обриси, національні, політичні, релігійні, ментальні та інші відмінності. Крім того, в силу об’єктивних обставин історична наука має у розпорядженні доволі обмежену джерельну базу, насичену упередженнями та неточностями, які, помножені на методологічні та ідеологічні симпатії чи антипатії дослідників стосовно Риму або варварів, створили на сьогодні доволі строкате історіографічне тло, навіть загальна критична оцінка якого вимагає низки глибоких аналітичних праць. Проте регулярна поява узагальнюючих джерелознавчих та історіографічних розвідок, найбільш авторитетні з яких будуть згадані далі, звільняє нас від необхідності спеціально детально зупинятися на власне історіографічних аспектах проблеми. Важливим сегментом останньої було так зване Велике переселення народів (далі – ВПН), яке не тільки охопило безпрецедентні за обсягом території, часові межі та кількість учасників, але і кардинально змінило історичну долю європейської (і не тільки) цивілізації, значною мірою спричинивши перехід до християнського етапу та глибинної зміни ментальних підвалин численних народів Європи, Північної Африки, Передньої Азії та Близького Сходу.


Чи не найпотужнішим міграційним потоком в рамках ВПН стало переселення з регіонів Південної Прибалтики (переважно з сучасної Північної Польщі) до Нижнього Подніпров’я, Північних Причорномор’я та Приазов’я та суміжних теренів численних германських народів, відомих під узагальнюючою назвою «готи». Остання обставина не повинна дивувати, адже язичницькі племінні союзи нерідко використовували етноніми, які підкреслювали божественне походження, тому універсальний етнонім «готи» є цілком логічним, адже етимологічно споріднений з германським «Gott» (варіанти – англійське «God» тощо) – «Бог». На сьогодні, завдяки численним працям лінгвістів, археологів та інших фахівців, в основних рисах з’ясовані напрямки міграційних потоків германців вздовж вектору «Північний Захід – Південний Схід», визначені часові межі (переважно впродовж ІІ – V ст. н.е.), достатньо глибоко вивчені основні археологічні культури на територіях сучасних Польщі, Литви, Білорусі, України, Молдови, Румунії тощо. Проте ціла низка важливих питань не тільки залишаються недостатньо вивченими, але, більш того, наповнюються новими нюансами, які потребують відповідей, що пов’язано насамперед з вдосконаленням методів аналізу джерел за рахунок активного залучення дослідницьких технологій з наратології, семіології, текстології, реконструкції, сема налізу та інших дисциплін.


Обраний для аналізу регіон Центрально-Східної та Східної Європи пізньоантичної доби (сучасна історична наука доводить її до 313 р. – до легалізації християнства у Римській імперії, або до 492 р. – початку власне Середньовіччя) належить, на нашу думку, до тих, де охарактеризовані групи чинників в силу об’єктивних історичних обставин тривалий період знаходилися в стані своєрідної діалектичної самодостатності, доповнюючи одна одну та створюючи в результаті унікальну в світовій історії ситуацію, коли зусилля теоретиків інтелектуалів, які розробляли на підставі біблійних та патристичних постулатів базові принципи середньовічної державності, типологічно співпали з зусиллями купців та банкірів-практиків, які створили потужну та ідеальну навіть з сучасної наукової точки зору мережу торговельних шляхів та фінансових потоків, що стала підГрунтям європейської християнської цивілізації.


В даній науковій розвідці акцент свідомо зроблено на ролі саме створеної в силу об’єктивних історичних процесів потужної, свідомо спрямованої міграційної  системи у центра у регіоні Центрально-Східної та  Східної Європи як складовій більш масштабного культурно-історичного континууму в процесі формування надійного підГрунтя для остаточного легітимного оформлення у ранньосередньовічну добу низки державних утворень, зокрема Великої (Чорної) Булгарії, мадярських Лебедії та Етелькьозу, Хозарського каганату та, власне, Русі. Тому метою цієї розвідки є, в першу чергу, теоретико-методологічне обГрунтування дослідницького алгоритму комплексного вивчення міграційних, геополітичних, етнокультурних та інших процесів пізньоантичної доби, коли обов’язковим для політичної та інтелектуальної еліти було досягнення гармонії між системою теологічних моделей ідеальної державності та реальною системою політичних, торговельних та інших відносин, що склалася в результаті об’єктивних історичних процесів; крім того, метою ми вважаємо створення гіпотетичної моделі ВПН як стратегічно спрямованого Римом етнокультурного процесу з Південної Прибалтики в Нижнє Подніпров’я, Північні Причорномор’я та Приазов’я з метою вирішення першим власних геополітичних планів у відносинах з Барбарікумом за межами східного та північно-східного лі месу, який проходив, як відомо, вздовж Рейну та Дунаю. Вирішення сформульованої мати передбачає реалізацію наступних дослідницьких завдань: 1. розглянути стан та перспективи історіографічних  студій в рамках проблеми, що розглядається; 2. охарактеризувати семіологічну базу проблеми в контексті існуючих теоретико-методологічних та методичних підходів до критичного аналізу документів та археологічних пам’яток пізньоантичної доби; 3. сформулювати основні теоретичні, методологічні та прикладні підходи до створення гіпотетичної моделі ВПН розглядуваного регіону як складової геополітичної стратегії Римської імперії у період переходу від Пізньої Античності до ранньохристиянсьої доби, коли закладалися теоретичні підвалини майбутньої християнської середньовічної цивілізації; 4. проаналізувати роль утвореної в результаті активного та творчого втручання римського фактору системи політичних, економічних та етнокультурних відносин у Східній Європі у розвитку державотворчих процесів зазначеного регіону у VI – X ст. в якості історичного прецеденту та зразкової моделі, зокрема для утворення та легітимізації Аварського, Булгарського та Хозарського каганатів, Болгарського царства та Русі.


Як вже коротко зазначалося вище, різноманітним питанням міграцій готів та інших споріднених з ними народів з Прибалтики в Причорномор’я та Приазов’я присвячена велика кількість праць, написаних з різних теоретико-методологічних, методичних, ідеологічних та інших позицій; поява останніми роками низки високофахових узагальнюючих праць (зокрема, Р. Хахмана, П. Хітера, Х. Вольфрама, М. Казанського, В. Буданової, В. Топорова, Х. Ловмяньського, М. Брайчевського, І. Піоро, М. Щукіна та ін. [4; 5; 6; 8; 16; 17; 27; 37; 43; 6; 47; 55; 56; 57; 58; 59])  звільняє нас від необхідності пропонувати розлогі історіографічні огляди та поглиблюватися в аналіз джерелознавчих, археологічних та інших аспектів проблеми. На сьогодні можна з впевненістю стверджувати, що археологічна картина міграційних потоків германців більш-менш збалансована, логічна та утворює цілісний «хронотоп», якщо скористатися оригінальним терміном М. Бахтіна. Зрозуміло, що існують та завжди будуть існувати дискусійні питання, пропонуються та будуть пропонуватися нові оригінальні інтерпретації окремих територіальних та часових нюансів, між тим на сучасному етапі розвитку медієвістичної германістики створена панорама відносно цілісного процесу, який складається з археологічних та джерелознавчих сегментів. Проте дослідники традиційно оминають такий надзвичайно важливий, на наш погляд, аспект, як обов’язкова необхідність існування поряд з економічними, політичними та іншими чинниками усвідомлюваних людьми середньовіччя теологічних та символічних складових, без яких не могла б довго та успішно функціонувати жодна система досліджуваної епохи.


В силу великої ролі, яку свого часу відігравали Хозарський каганат та низка попередніх напівкочових державних утворень Південно-Східної Європи пізньоантичної та ранньосередньовічної доби в процесі державотворення та створення стабільних політичних, торговельних,  культурних тощо мереж, досліджувана проблема має тривалу та надзвичайно інтелектуально насичену історіографічну традицію, тільки загальна критична оцінка якої могла б стати підГрунтям для численних аналітичних праць. Тому ми змушені свідомо ухилитися від історіографічного екскурсу, спрямувавши зацікавлених до класичних узагальнюючих досліджень В.Коковцова, М.Артамонова, Д.Данлопа, А.Новосельцева, А.Кьостлера, П.Голба, О.Пріцака, О.Назаренка та інших, які містять глибокі історіографічні роздуми та досить повну бібліографію [2; 3; 14; 15; 17; 19; 20; 21; 23; 24; 28; 31; 32; 33; 34; 35; 36; 38; 39; 40; 41; 44; 45; 51; 52; 53]. З огляду на обраний в даному дослідженні теоретико-методологічний кут зору, вважаємо за необхідне зазначити, що автором цих рядків у попередніх роботах продемонстрована актуальність поглиблення саме семіологічних критеріїв в процесі вивчення середньовічної історії такого унікального регіону, як Південно-Східна Європа, оскільки саме такий підхід дозволяє більш глибоко зрозуміти мотивації та систему обГрунтування тих чи інших вчинків з боку політичних, інтелектуальних, бізнесових та інших еліт досліджуваної доби [7; 8; 9; 10; 11; 12; 13; 14; 15].


Пізньоантична доба, яка співпала з періодом так званої патристики, коли діяли Отці християнської церкви та було закладено не тільки духовні, але в значній мірі інтелектуальні, політичні та інші основи середньовічної християнської цивілізації, унікальна в тому сенсі, що необхідно було біблійну догматику, яка ще не зазнала остаточного юридичного оформлення на Вселенських Соборах IV – VIII ст., гармонійно пристосувати, з одного боку, до надбань римського, іудейського, єгипетського, перського та іншого історичного досвіду, символізованому в державній політиці Римської імперії, а з іншого, до історичних реалій, які не завжди співпадали з ідеальними конструктами пізньоримських язичеських та християнських інтелектуалів. Біблійна догматика, що сформувалася на доволі обмеженій території Близького Сходу та включала історичний досвід Ассірійсько-Вавілонської, Єгипетської, Перської  та власне Іудейської цивілізацій (в концепції про послідовну зміну «Чотирьох Царств»), досвід яких було синтезовано в Старому Завіті, необхідно було пристосувати до більш масштабних обрисів не тільки Римської імперії, але і розлогих «варварських» територій, як включали германські, кельтські, слов’янські, тюркські, фінно-угорські та інші етноси. Завдяки зусиллям Орігена, Євсевія Кесарійського та інших інтелектуалів порівняно короткі та непевні біблійні положення щодо розподілу територій Європи, Африки та Азії між синами Ноя Яфетом, Хамом та Сімом були конкретизовані, якщо говорити про Яфета, прив’язуванням римських провінцій та варварських територій зі сфери компетенції Риму до його синів та онуків; крім того, леГітимізація окреслених земель через Божу Благодать посилювалася накладанням на них місій апостолів [Більш детально див.: 7; 12; 13; 14; 15].


Територія Східної Європи потрапила до регіону, якій став надзвичайно «насиченим» біблійними та патристичними постулатами. З одного боку, він потрапив до сфери компетенції нащадків Яфета Гомера, Ашкуза, Мешеха (останні в грецькій вимові відомі як Аскез та Мосох) та Рифата, з якими в Середньовіччі пов’язували міфологічних предків германців, слов’ян, скіфів, сарматів та інших європейських етносів, а з іншого, він був під впливом авторитетів Магота та, що особливо важливо, Роша (в грецькій вимові – Роса), від імені якого виводилася назва «Русь», що піднімало її престижність та узаконювало місце серед християнських країн. В такий спосіб по мірі християнізації цілком обГрунтовані владні претензії щодо Південно-Східної Європи могли висунути германці (готи, скандинави тощо), слов’яни, походження яких пов’язувалося з Балканами чи, за іншою версією, з Азією, арійські етноси (скіфи, сармати, алани, роксолани та інші), а такою тюркські та фінно-угорські народи (гунни, авари, давні болгари, стосовно яких використовується етнонім «булгари», фінно-угри (самоназва – «мадяри»),  хозари тощо), які у Середньовіччі вважалися агарянами чи ісмаїлітами, тобто нащадками біблійного Авраама, а отже такими, які могли законно претендувати на завойовані території. В такий спосіб у південно-східному регіоні Європи склалася парадоксальна ситуація, коли кілька народів цілком законно могли претендувати на створення держав, існування яких не заперечувало християнській догматиці, оскільки до їх створення причетні міфологічні персонажі та етноси, символічні предки який фігурують у Святому Письмі або в творах Отців Церкви. З огляду на це в умовах конкуренції, яка мала об’єктивно виникнути між законними претендентами на владу, зацікавленим сторонам необхідно було скористатися додатковими аргументами, які могли запропонувати реальні сили, що контролювали ситуацію у регіоні та були зацікавлені в леГітимізації власного становища [7; 11; 12; 13; 14; 15].


Торговельна мережа Східної Європи склалася під впливом наступних чинників. По-перше, потужна мережа зв’язків вздовж векторів «Балтика – Чорне море» та «Балтика – Каспійське море», звідки йшло розгалуження, відповідно, на Балкани та Середземномор’я і далі у Західну Європу, Візантію, Близький Схід та Африку, а також через Північний Кавказ чи через Середню Азію у Індію, Китай тощо.  По-друге, активно функціонував відомий ще з античності шлях по ліній «Середземномор’я – Індія – Китай», знаний як «Великий шовковий». Зона перетинання зазначених торговельний часів була, зрозуміло, чи не найприбутковішою, тому контроль над цією зоною давав гіперприбутки, що суттєво сприяло зростанню у різні періоди Ассірійсько-Вавілонський, Перській державам, імперії Олександра Македонського та її сателітам, а також Римській та Візантійській імперіям.


Міграції готів та інших германських етносів з Прибалтики у Причорномор’я та Приазов’я протягом І – ІІ ст. н.е. переважно вздовж річкових систем басейнів Балтійського та Чорного морів (за версією В. Топорова – і Каспійського) заклали основи формування першого з охарактеризованого вище векторів. Держави Германаріха та Аттіли, Аварський та Булгарський каганати, отримуючи солідні комісійні за охорону купецьких караванів та організацію ярмарок, не тільки суттєво збагачувалися, але і поступово стали розглядатися як гармонійна складова цивілізованої спільноти; більш того, володарі тюркських каганатів систематично запрошували чиновників з Заходу та Візантії з метою реформ адміністративної системи за римськими взірцями, пропонували власні армії для послуг європейським володарям, посилали на навчання дітей до Риму та Константинополя тощо. З іншого боку, християнська спільнота активно адаптувала колишніх варварів до власних структур як на богословському  (про йшлося вище) рівні, так і в практичній площині, адже захист торговельних мереж германцями та тюрками був вигідним обом сторонам. Важливість ролі східноєвропейських держав в успішному розвитку християнської середньовічної цивілізації підкреслюється тим фактом, що приблизно з середини VI ст. за володарями тюркських ханств закріплюється титул «каган» (а за ханствами, відповідно, каганатів), який мав давньоєврейське походження та позначав «першосвященника-царя», тобто володаря, який поєднює священницькі та адміністративні функції на зразок старозавітного Мелхіседека [19; 20; 21; 23; 24; 25; 32; 33; 34; 35; 44; 45; 51; 52; 53]. У такий спосіб згідно християнської догматики підкреслювалася особлива, можна сказати – безпрецедентна, престижність тюркських володарів та їх держав, прямо натякаючи на паралель зі Старим Завітом, а отже на символічних предках східних народів: нагадаємо, що агарянами або ісмаїлітами, тобто символічними нащадками Авраама та Агарі, від яких народився Ізмаїл, на Русі пізніше називали печенігів, половців, татар тощо, хани титулувалися царями, а з середини 40-х рр. ХІІІ ст. руська православна церква визнала над Руссю владу ординських ханів як царську, в Сарай з Переяслава було перенесено православне єпископство, що теж було символічно, оскільки саме в Переяславі тривалий період знаходилося перше єпископство на Русі, підпорядковане болгарському Охридському архієпископству [7; 12; 13; 14; 15].


Показово, що розпад з невідомих і до сьогодні причин Великої Булгарії (Булгарського каганату) в середині 30-х рр. VII ст. та початок існування хозарського каганату як правонаступника попередніх Аварського та Булгарського у часі співпав з пересуванням Великого шовкового шляху на північ, а саме в регіон Північного Кавказу, Нижнього Поволжя, Приазов’я та Причорномор’я, тобто туди, де утворилася Хозарія [2; 11; 12; 17; 23; 26; 33]. Причиною цього на перший погляд дивного, але такого доречного для державотворчих процесів у Східній Європі, пересування шляхів стала активізація на Близькому Сході арабів-мусульман, які своїми агресивними діями примусили купців вести каравани від Південного Прикаспію (Персії) до Північного Кавказу, або через Середню Азію у Нижнє Поволжя. Мусульмани (араби та тюрки-сельджуки) з часом зробили спробу вправити помилки та взяти міжнародну торгівлю під контроль, проте час та шанси було втрачено.


Шансами у повній мірі скористалися хозарські кагани, яким з боку єврейських купців, що з часів початку розсіяння іудеїв активно опанували банкірсько-лихварсько-купецькі галузі та контролювали провідні торговельні мережі цивілізованого світу, було запропоновано вигідну умову: сини каганів беруть шлюби з єврейськими дівчатами з заможних та впливових родин, а батьки вкладають соліді кошти в хозарську державність як ідеальну територію перетинання найпотужніших торговельних мереж. Хозарська верхівка буквально через кілька десятиліть стала іудейською, адже національність за єврейською традицією передається за материнською лінією, а держава отримала фінансову підтримку для власного розвитку та, паралельно, для захисту торговельних шляхів. Більше того, територія Хозарського каганату іудейськими ортодоксами стала тлумачитися в якості своєрідного «Нового Ханаану», ідеального місця для збереження іудейських релігійних та культурних традицій; крім того, християнські інтелектуали ставилися до Хозарії як до не менш ідеального втілення абсолютної гармонії між іудаїзмом та похідними від нього релігіями: християнством та ісламом. Щодо останнього слід зазначити, що хозарська верхівка в цілому лояльно ставилася до присутності на території держави численних християнських осередків (особливо на Заході Криму), а з 732 р. погодилася для уникнення арабської окупації на поширення в країні ісламу, проте ісламізацію встиг зазнати тільки північний регіон Хозарії – Волзька Булгарія (предки сучасних казанських татар) [2; 28; 33; 38; 39; 40].


Оскільки монополія над торговельними шляхами Східної Європи була основним джерелом збагачення хозарських каганатів та провідним способом утвердження Хозарії у світі, кагани постійно докладали зусиль до посилення власного впливу в близький та віддалених регіонах, в першу чергу в тих, на які могла поширюватися сфера їх політичної та фінансової компетенції. Численні факти свідчать про пряму та посередню участь Хозарії як у державотворчих процесах Східної Європи та Балкан, так і у вирішенні внутрішньо- та зовнішньодержавних конфліктів VIII – IX ст. Чи не першою спробою вплинути на геополітичну ситуацію в регіоні з метою, зрозуміло, власної вигоди стала допомога кагана Йосипа візантійському імператору (більш точний титул – базилевс ромеїв; титул кесаря, назва якого походила від імені Цезар та вважалася синонімом слова «імператор», був наступним в ієрархії) Юстиніану ІІ під час його заслання у кримський Херсонес повернутися до влади, яку той втратив в результаті заколоту на початку VIII ст. Оскільки каган міг допомогти грішми та вигідними зв’язками (власного війська Хозарія не мала, наймаючи в разі потреби та неможливості вирішити кризові ситуації мирним шляхом армії сусідніх держав), то надав кошти для наймання війська болгарського хан Тервеля, який був володарем Болгарії на Дунаї, куди частина тюркських булгар відкочувала після розпаду Великої Булгарії на чолі з ханом Аспарухом та де відбулося швидке змішування кочовиків з місцевим осілим слов’янським населенням. Умовою хозарської допомоги мав стати шлюб Юстиніана з донькою кагана за відомою вже схемою та пільги для хозарських купців на території імперії та підвладних їй територіях. Після перемоги над заколотниками хану в 705 р. вперше в візантійській державній практиці було пожалувано титул кесаря, внаслідок чого за болгарськими володарями, які були ще язичниками, не тільки закріплювався престижний титул, в ієрархічній схемі Візантії – наступний після базилевса, але і створювався прецедент, на який могли орієнтуватися інші володарі, що знаходилися з болгарськими державцями в близьких родинних стосунках [11; 12; 14; 15; 26].


Тривале перебування Русі в складі Хозарського каганату слід вважати не принизливим для першої епізодом, а, навпаки, періодом укріплення руської державності, леГітимізації на міжнародній арені, прилучення до авторитетних та розвинутих державних структур. Більше того, остаточне відокремлення Русі відбулося тільки тоді, коли склалися сприятливі історичні обставини та з’явилася законна підстава «перепідпорядкувати» Хозарію Русі, в результаті чого остання монополізувала контроль над торговельними мережами Східної Європи, спрямувавши прибутки на укріплення власної державності. Для цілком легітимного виходу з-під хозарського сюзеренітету князі Русі використали, з одного боку, частково скандинавське походження, що в символічній площині робило Русь законним спадкоємцем германської міфологічної державності (міфологічне, символічне, духовне важило в Середньовіччі набагато більше реального, адже перше вважалося невід’ємною складовою Божественного): германці міфологічною прабатьківщиною вважали «Ойум», їх нащадки-варяги – «Велику Швецію», розташування яких співпадало з так званою «Великою Скіфією», яка знаходилася у Причорномор’ї, Приазов’ї та Північному Кавказі, тобто на територіях, на які претендувала як Хозарія, так і, пізніше, Русь: остання, як відомо, практично протягом усього існування поширювала владу на два анклави – землі тиверців та уличів у Північно-Західному Причорномор’ї та на Тмутораканське князівство на Таманському півострові [3; 8; 9; 17].


Читач пам’ятає, що локалізувавши територію складання балто-германо-слов’янської етнокультурної спільноти в регіоні України – Білорусі – Польщі – Росії, ми обіцяли повернутися до даної тези. На наше переконання, внутрішнім стимулом, яким не могли не скористатися римські агенти, для германців рухатися у південному та південно-східному напрямку було кероване та кореговане жеречеською елітою (яка відповідала за накопичення, кодування, транслювання та використання історичної інформації з паралельною підготовкою молодого покоління до продовження традицій та керуванням дій правлячої еліти) прагнення повернутися до витоків, до міфологічної прабатьківщини, пам'ять про яку збереглася у легендах, переказах, міфах тощо. Власне першим «Ойумом» мала стати уволоджена місцевість в басейні Прип’яті, Дніпра, Десни та їх притоків і тільки потім, вже під тиском чи заохоченням римської дипломатії, був опанований другий «Ойум», який дослідники локалізують в дельтах та уволоджених місцях Дунаю, Дністра, Дніпра, Дону та Кубані. Доречно зазначити, що назва         «Ойум» давньогерманською і означає «вологе місце» як в прямому сенсі, так і одночасно в метафоричному, відверто натякаючи на прабатьківщину (перебування ембріону ссавців, в тому числі і людини,  до народження у водному середовищі та народженням після відходу вод). У такий спосіб досягався символічний ефект гармонійного поєднання реального та абстрактного, що ідеально відповідало релігійному стилю мислення як язичників, так і, пізніше, християн.


Юридичним підГрунтям виходу Русі з-під опіки Хозарського каганату, проте зі збереженням статусу спадкоємця, стало, з одного боку, болгарське походження княгині Ольги як доньки (чи, за іншою версією, онуки) царя Симона І, який в силу цікавого збігу обставин в 20-х рр. Х ст. законно отримав титул спочатку базилевса болгар, а пізніше – базилевса ромеїв та болгар, що практично зрівняло статус Болгарії та Візантії, а з іншого, іудейське по матері походження князя Володимира від хозарської царівни (ім’я Малуша є похідним від назви єврейського титулу «мелех» – верховний світський володар, крім того, не єврею по материнській лінії посли з Хозарії, згідно літописної версії вибору Володимиром релігій, не запропонували б прийняти іудаїзм). Син болгарки Ольги та вікінга Ігоря Святослав прагнув приєднати до Русі землі, які мали безпосереднє відношення до державної спадщини Великої Булгарії (Поволжя, Хозарію, Північний Кавказ, Болгарію) та міг претендувати на візантійський престол, а через нього – на владу практично над усією християнською цивілізацією (Візантія, а точніше – Базілея ромейон – вважалася законним спадкоємцем римської імперської державності) [11; 13; 14; 15]. Цікавим може бути і той факт, що на території Давньої Русі розташовувалося кілька відносно автономних центри, які у зовнішньополітичній та зовнішньоекономічній діяльності активно послугувалися престижним титулом «каган» та назвою «каганат» [20; 25; 32; 33; 34; 35; 39; 41; 45; 52].


Таким чином, Давня Русь може цілком обГрунтовано розглядатися як законний спадкоємець державності Хозарського каганату та низки каганатів-попередників, Болгарського царства та, через посередність Візантії, Римської імперії, що гарантувало її легітимне право на контроль над торговельними шляхами не тільки Східної Європи, але і більш віддалених регіонів. Оскільки контролювання торговельних систем було джерелом стабільних та солідних прибутків, а складна династична картина християнської Європи постійно створювала ситуації, коли на певну владну посаду могли законно претендувати кілька осіб, такий стан речей був джерелом конфліктів та непорозумінь між  державами, суттєво ускладнюючи міждержавні відносини середньовічної доби.


Для створення ефективної в плані динамічності та, відповідно, прибутковості торговельної мережі в певному регіоні апріорно завжди необхідно було мати певні гарантії стабільності, легітимності існуючих переддержавних чи державних утворень, передбачуваної прогнозованості геополітичної ситуації тощо. Якщо конкретизувати зазначені умови стосовно Східної Європи, то в пізньоантичний та ранньосередньовічний час чи не найважливішою передумовою створення стабільної торговельної мережі стали міграційні процеси германських, слов’янських, тюркських, арійських, фінно-угорських та інших етносів протягом приблизно І ст. до н.е. – VІІ ст. н.е., відомі під узагальнюючою та дещо умовною, проте влучною назвою «Велике переселення народів». Безсумнівною основою та, нерідко, прецедентом для імітування та виправдання власних дій для політичних еліт тих чи інших етнокультурних об’єднань в рамках зазначеного явища стало утворення сталої системи міграцій германських племінних союзів, відомих під як готи, які, між тим, включали численні германські етноси, по лінії «Балтика – Чорне/Азовське море» та, як гармонійна складова визначеного вектору, – Каспійське море та суміжні з ним регіони [8; 9; 16; 46; 59].


Сталість та надійність системи як підГрунтя для утворення відносно стабільної та, що особливо важливо, легітимної з правових позицій тих часів політичної та етнокультурної мережі, повинна була обов’язково відповідати кільком вимогам у відповідності з міжнародними, юридичними, релігійними та іншими нормами досліджуваної доби. По-перше, мала об’єктивно скластися надійна, відтворювана, стабільна система міграцій етнічно близьких народів зі спільною мовою, культурними цінностями та, як результат, усвідомлюваним відчуттям спільного походження, що підтверджувалося міфами, ритуалами тощо. По-друге, самі етноси та території, з яких вони походили чи на тривале перебування на яких претендували, повинні були з позицій християнської догматики вважатися Благодатними, на який лежить уся повнота Божої Благодаті, а цього можна було досягти, максимально гармонійно адаптувавши до зацікавлених територій та народів розроблені Отцями Церкви на підставі біблійних постулатів концепції стосовно закріплення за окремими землями та, відповідно, народами, нащадків Ноя та місій апостолів. Для регіону Східної Європи такими ставали міфологічні сини та онуки Ноя Яфет, Ашкуз (Аскез), Гомер, Мешех (Мосх чи Мосох), Рифат, Магог та інші, які стали патронами над певними територіями та народами, походження яких з цими територіями пов’язувалися. З метою максимальної гармонізації уявлень про походження та взаємовідносини народів різних мовних сімей та груп походження, наприклад, германців та слов’ян прив’зувалося до Ашкуза, а народами-предками обох вважалися кіммерійці та скіфи, навіть назви яких мали походження від імен Гомера та Ашкуза. В такий спосіб досягався необхідний ефект легітимності перебування народів варварського, з точки зору політичної та релігійної еліти Римської імперії, походження як в рамках власне імперії, так і межах християнської ойкумени [42; 44; 49; 50; 54; 59].


Якщо теологічна складова проблеми узаконення перебування готів та інших германських народів спочатку на теренах Східної Європи, а потім і в інших європейських, африканських та азійських регіонах була принципово  вирішена Орігеном, Євсевієм Кесарійським та іншими авторитетними інтелектуалами ще у ІІ – першій чверті IV ст., тобто ще до початку роботи Вселенських Соборів, рішення яких суттєво за догматизували та забюрократизували взаємовідносини християнських та язичницьких держав та народів, то конкретні політичні, економічні та інші контакти між спорідненими походженням та різними етносами, державними утвореннями, проблеми національної та державної спадковості, дипломатичні та династичні взаємини були серйозною проблемою як для сучасників, так і, зрозуміло, для пізніших, в тому числі і сучасних, дослідників. Справа в тому, що згідно християнських уявлень інформація стосовно конкретних вчинків окремих історичних осіб чи груп людей перш, ніж бути зафіксованою в певній графічній формі, обов’язково мала символізуватися за допомогою біблійних та патристичних зразкових стандартів поведінки та моральних взірців. У такий спосіб реальні земні події тлумачилися в якості позитивних та негативних ілюстрацій до чітко визначених християнських чеснот, які розглядалися як ідеальні позачасові та поза просторові моральні моделі. З огляду на це світська інтерпретація середньовічних текстів суттєво ускладнюється тим, що часто або надзвичайно технологічно складно, або практично неможливо виокремити пласти інформації з реальним змістом від інформації з метафорично-символічним, стилізованим під біблійні, так звані «святоотечеські» чи інші авторитетні, насамперед – символічні зразки. На допомогу історикам у подібних випадках приходить археологічна наука, результати якої нерідко допомагають суттєво доповнити або скорегувати непевні висновки, отримані на підставі джерелознавчого та лінгвістичного аналізу. Присутність римського фактору, навіть без прямого поклику на нього, у вирішенні зазначених проблем була конче необхідна, адже у такий спосіб гармонійно поєднувалася «варварська» складова обГрунтування законності існування низки державних утворень Східної Європи та Балкан від германців та тюрків з «цивілізованим» сегментом авторитетного римського походження, який,  подібно до першої складової, поєднював, в свою чергу, і язичницькі, і біблійні (старо- та новозавітні) компоненти.


Важливим було також і те, що, згідно християнського (як, власне, іудейського, ісламського чи іншого монотеїстичного) світобачення та світосприйняття, порівняно з земними, обмеженими у часі, просторі та пізнавальних можливостях, набагато більшу цінність мали богословські догмати, які несли абсолютну істину та виступали підГрунтям для формування на їх основі етичних, політичних та інших уявлень. З огляду на це, представники елітних кіл християнської та ісламської цивілізацій для леГітимного сприйняття того чи іншого явища обов’язково повинні були оперувати в першу чергу теологічними категоріями, а тільки потім – похідними від них світськими. У нашому випадку мережа торговельних шляхів за охарактеризованими напрямками «Балтика – Чорне та Азовське море», а також «Балтика – Каспійське море» з подальшим продовженням в межах практично усього цивілізованого світу тих часів обов’язково мала бути зорієнтована та біблійне та патристичне обГрунтування, оскільки тільки в такому випадку створена на цілком об’єктивній основі система потрапила б під законну владу держав, володаря яких за допомогою власних інтелектуалів включили б території з прибутковими комунікаціями до свого складу. Такими амбіціями протягом тривалого періоду відрізнялися в першу чергу Священна Римська імперія та Візантія, які цілком законно як для епохи Середньовіччя претендували на римську (а отже, відповідно, на ассірійсько-вавілонську, єгипетську, перську, грецьку, іудейську тощо) державну спадщину. Але беззаперечний факт збереження контролю над торговельними шляхами Східної Європи за державами, що відстояли власну незалежність та не потрапили до васалів Риму та Константинополя свідчить про професійне та переконливе з богословської та юридичної точок зору використання в першу чергу готської спадщини: йдеться про Візантію, Болгарське царство, Хозарський каганат (та його попередників – Аварський та Болгарський каганати), Давньоруську державу, Польщу та низку скандинавських країн, які територіально, власне, і утворюють державне підГрунтя як гарантію для успішного функціонування міжнародних комерційних комунікацій, прибутки від яких в значній мірі сприяли розвитку та укріпленню регіону [7; 12; 13].


Таким чином, уважне та ідеологічно неупереджене знайомство з русько-візантійськими, русько-болгарськими, русько-хозарськими, русько-польськими, русько-скандинавськими відносинами ранньосередньовічної та власне середньовічної доби попри нерідке загострення стосунків та періодичні доволі гострі конфлікти, в цілому переконливо свідчить про існування ефективної, побудованої на теологічних засадах, інтелектуальної моделі, як унеможливлювала незаконне, не обГрунтоване династичними, юридичними та іншими аргументами, претендування на сусідні території, встановленнями над ними влади, включення офіційних назв до титулів тощо. Як показують дослідження останніх років, а яких не декларативно, а реально втілюється принцип історизму та відповідно до нього ті чи інші події інтерпретуються через призму властивих тим часам світоглядних позицій, за кожним договором, союзом, сутичкою чи навіть війною слід шукати серозну розумову роботу представників інтелектуальних еліт зацікавлених сторін. Не важко переконатися у тому, що практично до ХVIII ст. перманентно тягнулося, з одного боку, принципове протистояння Польщі, Швеції та Росії на геополітичному оперативному просторі Центрально-Східної та Східної Європи, а з іншого боку конфліктуючі сторони старанно обГрунтовували власні претензії, прагнули породнитися на династичному рівні, на підставі чого було розроблено кілька оригінальних проектів об’єднання країн, зокрема Ручі Посполитої зі Швецією чи Росії з Польщею, що виглядало, враховуючи зазначене вище, не таким вже нездійсненним.


Крім того, на наше переконання, принципово важливою складовою зазначених процесів була активна роль римського імперського чинника як у спрямуванні міграційних потоків германських народів в рамках ВПН, так і у створенні надійної історичної та юридичної бази для подальшого використання під час формування етнокультурного та етнополітичного підГрунтя для державного становлення низки генетично пов’язаних походженням каганатів (Аварського, Болгарського, Хозарського), Болгарського царства та, власне, Давньоруської держави. Зазначимо побіжно, що неодноразово використаний стосовно давньоруських князів титул «каган» (в наративних джерелах, що не мали офіційного статусу) не було випадковою метафорою чи вишуканим холопським підлабузництвом (такі речі були за доби Середньовіччя, навіть з його розвинутим політесом та практикою розгорнутих титулувань, в принципі неприпустимими, якщо були відсутні законні підстави претендувати на певні титул чи територію), а свідченням законних прав Русі на використання цього титулу і з погляду ретельно обГрунтованої державної спадковості, і з погляду династичного походження в першу чергу князів Святослава та Володимира.


Отже, навіть попередній аналіз етнокультурних процесів на теренах Центрально-Східної, Східної та Південної Європи в перших століттях н.е. свідчить, що і без гіпотетичного, недоведеного та абсолютно апріорного пасіонарного вибуху було достатньо об’єктивних, надійно підтверджених джерелами та логічною аргументацією підстав для початку активних міграційних процесів, які охопили германські, слов’янські та інші народи. Візантійська ж інтелектуальна еліта на біблійному підГрунті створила бездоганну як для свого часу модель ідеального етнокультурного розвитку майбутньої християнської цивілізації, в межах якої гармонійно були поєднані як абстракті символічні компоненти, так і реальні етнокультурні сегменти. На наш погляд, не слід перебільшувати наукову вагу циклічної концепції етногенезу Л. Гумінова, адже її провідні положення, або повністю апріорні, або вкрай слабо аргументовані, цілком можуть бути підтверджені чи спростовані як за допомогою сучасних дослідницьких технологій, орієнтованих на класичні лінеарні методологічні принципи, так і іншими циклічними доктринами, які Грунтуються на принципах математично-астрономічного моделювання та врахуванні кліматичних, сонячних та інших об’єктивних циклічних закономірностях.



Бібліографічні посилання

  1. Артамонов М. И. История хазар. – Изд. 2-е. – СПб.: Лань, 2001. – 688 с.
  2. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 320 с.
  3. Баранов И.А. Таврика в эпоху раннего средневековья. – К.: Наукова думка, 1990. – 356 с.
  4. Брайчевський М. Ю. Готи в Надчорноморщині (до постановки проблеми) // Археологія. – 1989. – № 1. – С. 102 – 113.
  5. Буданова В. П. Варварский мир эпохи Великого переселения народов. – М.: Наука, 2000. – 544 с.
  6. Буданова В. П. Готы в эпоху Великого переселения народов. – Изд. 2-е, испр. и доп. – СПб.: Алетейя, 1999. – 320 с.
  7. Виноградов Г. М. Генеза давньоруської державності: теоретико-методологічні аспекти вивчення // Вісник Дніпропетровського університету. – 2003. – Вип. 11: Історія та археологія. – С. 3 – 22.
  8. Він же. Давні германці в Нижньому Подніпров’ї: історичне та лінгвістичне обГрунтування локалізації «Ойуму» // Вісник Дніпропетровського університету. – Серія «Історія та археологія». – 2006. – № 6. – С. 3 – 9.
  9. Він же. Міграційні шляхи готів як підГрунтя формування торговельної мережі Східної Європи в ранньосередньовічний період / Виноградов Г. М., Оленченко О. В. // Історія торгівлі, податків та мита: Зб. наук. пр. – Д.: Академія митної служби України, 2007. – С. 28 – 32.
  10. Він же. Нижнє Подніпров’я як міфологічна прабатьківщина давніх мадярів Лебедія та Етелькюз VIII – IX ст. (джерелознавчі, культурологічні та семіологічні аспекти) // Вісник Дніпропетровського університету. –  2002. – Вип. 10: Історія та археологія. – С. 7 – 13.
  11. Він же. Образование Священной Римской империи германской нации, балканская политика Византии и внешнеполитическая доктрина князя Святослава // Вопросы германской истории: Сб. науч. тр. –  Д.: РВВ ДНУ, 2002. – С. 153 – 163.
  12. Він же. Особливості адаптування прецедентів візантійської, болгарської та хозарської історії до потреб легітимізації Давньоруської держави (семіологічні аспекти проблеми) // ІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків: Українська історична наука на сучасному етапі розвитку. – Кам’янець-Подільський; К.; Нью Йорк; Острог: Українське історичне товариство, 2006. – С. 324 – 330.
  13. Він же. Семіологічно-нарративне підгрунтя процесу Генези Давньоруської державності: теоретико-методологічні аспекти // Наукові записки Національного університету „Острозька академія”. Серія „Історичні науки”. – 2006. – Вип. 7: До 40-ліття Українського історичного товариства. – С. 54 – 82.
  14. Він же. Символічна інтерпретація прецедентів з історії Візантії, Першого Болгарського царства та Хозарського каганату для юридичного обГрунтування становлення Давньоруської державності // Історія і особистість історика: Зб. наук. праць, присвячених 60-річному ювілею проф. Г.К.Швидько. – Дніпропетровськ: НГУ, 2004. –  С. 26 – 46.
  15. Він же. Юридичне та теологічне обгрунтування утворення Давньоруської держави з боку Візантії та Хозарського каганату: Семіологічні аспекти // Держава і право: Юридичні і політичні науки: Зб. наук. пр.: Спецвипуск. – К.: Інститут держави і права, 2003. – С. 390 – 394.
  16. Вольфрам Х. Готы: От истоков до середины VI века (опыт исторической этнографии). – СПб.: Ювента, 2003. – 656 с.
  17. Гадло А. В. Предыстория Приазовский Руси. Очерки истории русского княжения на Северном Кавказе. – СПб.: Изд-во С.-Петербургского ун-та, 2004. – 362 с.
  18. Гей О. А. Хронология эпохи «готских походов» (на территории Восточной Европы и Кавказа) / Гей О.А., Бажан И.А. – М.: Языки славянских культур, 1997. – 548 с.
  19. Голб Н. Хазарско-еврейские документы Х века / Голб Н., Прицак О.. – М.; Иерусалим: Мосты культуры – Гешарим, 1997. – 356 с.
  20. Голден П. Б. Государство и государственность у хазар. Власть хазарских каганов // Феномен восточного деспотизма: Структура управления и власти. – М.: Наука, 1993. – С. 211 – 233.
  21. Голден П. Б. Достижения и перспективы хазарских исследований // Хазары. – М.; Иерусалим: Мосты культуры; Гешарим, 2005. – Т. 16: Евреи и славяне. – С. 27 – 68.
  22. Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период. – Л.: Наука, 1990. – 279 с.
  23. Кестлер А. Тринадцатое колено: Крушение империи и ее наследие. – СПб.: Евразия, 2001. – 320 с.
  24. Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка Х в. – Л.: Изд-во АН СССР, 1932. – 134 с.
  25. Коновалова И. Г. О возможных источниках заимствования титула «каган» // Славяне и их соседи. – М.: Наука, 2001. – Вып. 10: Славяне и кочевой мир. – С. 108 – 135.
  26. Литаврин Г. Г. Формирование и развитие Болгарського раннефеодального государства (Конец VII – начало XI в.) // Раннефеодальные государства на Балканах. VI – XII вв. – М.: Наука, 1985. – С. 132 – 188. 
  27. Ловмяньский Х. Русь и норманны. – М.: Прогресс, 1985. – 304 с.
  28. Магомедов М. Г. Образование Хазарского каганата. – М.: Наука, 1983. – 224 с.
  29. Мельникова Е. А. Древнескандинавские географические сочинения: Тексты. Перевод. Комментарий. – М.: Наука, 1986. – 230 с.
  30. Мельникова Е. А. Образ мира: Географические представления в Западной и Северной Европе V – XIV века. – М.: Янус-К, 1998. – 255 с.
  31. Назаренко А. В. Древняя Русь на международных путях: Междисциплинарные очерки культурних, торгових, политических связей Х – ХІІ вв. – М.: Языки русской культуры, 2001. – 784 с.
  32. Новосельцев А. П. К вопросу об одном из древнейших титулов русского князя // Древнейшие государства Восточной Европы. – М.: Вост. лит-ра, 2000. – Вып. 1998 г.: Памяти А. П. Новосельцева. – С. 367 – 379.
  33. Новосельцев А. П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы. – М.: Наука. 1990. – 264 с.
  34. Петрухин В. Я. К вопросу о сакральном статусе хазарского кагана: тадиция и реальность // Славяне и их соседи. – М.: Наука, 2001. – Вып. 10: Славяне и кочевой мир. – С. 108 – 135. // Славяне и их соседи. – М.: Наука, 2001. – Вып. 10: Славяне и кочевой мир. – С. 73 – 78.
  35. Петрухин В. Я. «Русский каганат», скандинавы и Южная Русь: средневековая традиция и стереотипы современной историографии // Древнейшие государства Восточной Европы. – М.: Восточная литература, 2001. – Вып. 1999 г.: Восточная и Северная Европа в средневековье. – С. 127 – 142.
  36. Петрухин В. Я. Русь и Хазария: к оценке исторических взаимосвязей // Хазары. – М.; Иерусалим: Мосты культуры – Гешарим, 2005. – Т. 16: Евреи и славяне. – С. 69 – 100.
  37. Пиоро И. С. Крымская Готия (Очерки этнической истории населения Крыма в позднеримский период и раннее средневековье). – К.: Лыбидь, 1990. – 200 с.
  38. Плетнева С. А. Очерки хазар ской археологи. – М.; Иерусалим: Мосты культуры – Гешарим, 1999. – 366 с.
  39. Пріцак О. Походження Русі: Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). – К.: Обереги, 1997. – Т. 1. – 1080 с.
  40. Пріцак О.Походження Русі: Стародавні скандинавські саГи і Стара Скандинавія. – К.: Обереги, 2003. – Т. ІІ. – 1303 с.
  41. Седов В. В. Руський каганат ІХ века // Отечественная история. – 1998. – № 4. – С. 3 – 15.
  42. Томпсон Э. А. Римляне и варвары: Падение Западной империи. – СПб.: Ювента, 2003. – 288 с.
  43. Топоров В. Н. Древние германцы в Причерноморье: Результаты и перспективы // Балто-славянские исследования. 1982 г. – М.: Наука, 1983. – С. 227 – 263.
  44. Флерова В. С. Образы и сюжеты мифологии Хазари. – М.; Иерусалим: Мосты культуры – Гешарим, 2001. – 158 с.
  45. Цукерман К. Два этапа формирования Древнерусского государства // Славяноведение. – 2001. – № 4. – С. 55 – 82 (аналогічна стаття // Археологія. – 2003. – № 1. – С. 76 – 99).
  46. Чижевский А. Л. Космический пульс жизни. – М.: Мысль, 1993. – 767 с.
  47. Чмихав М. О. Давня культура. – К.: Либідь, 1994. – 288 с.
  48. Щукин М. Б. Готский путь: Готы, Рим и черняховская культура. – СПб.: Филологический факультет СПбГУ, 2005. – 576 с.
  49. Щукин М. Б. На рубеже эр: Опыт историко-археологической реконструкции политических событий ІІІ в. до н.э. – І в. н.э. в Восточной и Центральной Европе. – СПб.: Алетейя, 1994. – 534 с.
  50. Bury J. B. History of the Later Roman Empire. – L.: Routledge, 1923. – Vol. 1. – 580 p.; Vol. 2. – 620 p.
  51. Brook K. A. The Jews of Khazaria. – Northvale: The New Jersey University Press, 1999. – 748 p.
  52. Dunlop D. M. The History of the Jewish Khazars. – Princeton: The Princeton University Press, 1954. – 566 p.
  53. Golden P. B. Khazar Studies. – Budapest: Corvina Kiado, 1980. – Vol. 1. – 468 p.; Vol. 2. – 420 p.
  54. Jones A. H. M. The Later Roman Empire, 284 – 602: A Social, Economic and Administrative Survey. – Oxford: The Oxford University Press, 1964. – Vol. 1. – 304 p.; Vol. 2. – 327 p.; Vol. 3. – 317 p.
  55. Hachmann R. Die Goten und Skandinavien. – Berlin: Akademische Verlag, 1970. – 584 s.
  56. Hachmann R. Due Germanen. – Munchen: Verlag C.H.Beck, 1978. – 203 s.
  57. Heather P. The Goths. – Oxford: Oxford University Press, 1996. – 358 p.
  58. Kazanski M. Les Goths. – P.: Galilee, 1991. – 546 p.
  59. Thompson E. A. The Early Germans. – Oxford: Oxford University Press, 1965. – 361 p. 
 
     
УКРАЇНА, м. Київ 01030, вул. Б.Хмельницького, 36, офіс 3
факс +38 044 239 74 19
тел. +38 067 538 43 13
E-mail: