ukrainian pades
english pages
russian pages
   
     
 
ПРОЕКТИ ЦЕНТРУ
 
ПУБЛІКАЦІЇ
 
МЕМОРІАЛ В. ЛИПИНСЬКОГО
 
НАШІ ЕКСПЕРТИ ТА СПІВРОБІТНИКИ
 
ФОРУМ
 
 
РОЗРОБКА САЙТУ>
 
ЛІКБЕЗ-АБЕТКА
 
ТЕОРІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ ЛЬВА ГУМІЛЬОВА
 
XIX СТОЛІТТЯ: КОЛІЗІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО
 
НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
 
МОВНЕ ПИТАННЯ В  УКРАЇНІ
 
ЛИПИНСЬКОМУ - 125 років
 
ДОЛЯ ДЕСЯТИННОЇ ЦЕРКВИ
 
МІФОЛОГІЗАЦІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНЦІВ
 
САЙТ НА ЧЕСТЬ ІВАНА МАЗЕПИ
 
     
 

Михайло Відейко
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

ПРИГОДИ СВЯЩЕННОЇ АРАТТИ

В останнє десятиліття можна чимало прочитати про те, що трипільська археологічна культура в Україні - не що інше, як Священна Аратта легенд Стародавнього Шумеру. Що самі аратти - родом з України, вони винайшли писемність, колесо - словом, є батьками-засновниками світової цивілізації. Слово "Аратта" стало в Україні надзвичайно популярним.

Однак фахівці, що вивчають месопотамську археологію й стародавню історію, а також археологію України, щодо цього мають свою, окрему думку. Правду кажучи, іноземці, - британці, американці, німці, італійці й французи, не говорячи про вчених з Індії або Ірану, не читали праць про українську Аратту. Втім, так само, як багато українців ніколи не читали написаних ними праць по археології Месопотамії або Індії. А для того, аби розібратися з "проблемою Аратти", варто дізнатися якомога більше про усе, що з нею пов’язане, потрібно набагато більше інформації, аніж подається популяризаторами "української Аратти".

У цій статті зроблена спроба розповісти про те, що знають і що думають про загадкову країну Аратту вчені з різних країн, що думають і пишуть про Аратту в Україні. Пройшло десять років з тих пір, як мені вперше довелося взятися за пошук відомостей про Аратту. Інформацію вдалося знайти не тільки в бібліотеках, але й в інтернеті – властиво, там її зараз набагато більше (Деякі попередні публікації автора на цю тему: Відейко М.Ю. В пошуках держави Аратти // Археологiя, 1995, N 2. – С.104–118; Відейко М.Ю. Археологія в Інтернеті.–К.2001.– С.118–123; Відейко М.Ю. Трипільська цивілізація. – К.2003.– С.147–150.). Результатами цих розвідок, а також спостереженнями над побутуванням міфу про Аратту в Україні я в черговий раз хочу поділитися з тими, кого цікавлять древня історія й археологія.

Варто сказати, що відомостей про Аратту нині опубліковано чимало. Я маю на увазі в першу чергу серйозні наукові праці, а не доробки Ю.А. Шилова та його послідовників. І якщо у тиші бібліотек добути інформацію, що нас цікавить, непросто, то інтернет відкриває для цього приголомшливі можливості, а за наявності певних пізнань в іноземних мовах і наполегливості можна зібрати чимало корисної інформації. Ця стаття - спроба представити таку інформацію читачам, а також досвід зіставлення даних з різних джерел.

1. ПРО ЩО РОЗПОВІЛИ ШУМЕРСЬКІ ПОЕМИ

Після прочитання клинописних табличок, знайдених серед руїн міст древньої Месопотамії, світ довідався не тільки про богів, царів і героїв, але й про чимало забутих, невідомих країн і міст (рис.1). Забутих настільки, що проблемою стало визначити їхнє місцезнаходження.

Серед цих примар месопотамського минулого однією із найзагадковіших і відомих є місто-держава Аратта. Значення її у давній історії Месопотамії помітне навіть порівнянно з такими легендарними (і досить добре дослідженими археологами) містами Шумеру, як Урук, Ур й Ереду. Кілька генерацій правителів Великого Шумеру вели війни й торгували з Араттою. У цих війнах переміг Шумер, Аратта була забута.

Але все могло повернутися інакше. У кровопролитних боях і дипломатичних змаганнях цілком могли перемогти правителі могутньої Аратти. І тоді на тисячоліття були б забуті й закинуті Урук, Ур й Ереду. Не були б написані поеми про створення світу й пригоди могутнього героя Гільгамеша. Але головне, не утворилися б ті країни й держави, які відіграли свою роль у наступній долі Месопотамії. І хто знає, якою була б у цьому випадку не тільки історія стародавнього світу, але й історія світу сьогоднішнього. Не дивно, що про ці події були складені легенди, епічні поеми. До наших днів дійшли й були прочитані чотири з них (Лише одна з них перекладена російською мовою і опублікована у 1964 г. у "Вестнике древней истории" (ВДИ) - Канева И.Т. Шумерский героический эпос как исторический источник // ВДИ. 1964. - № 3., а решта три - в англійському перекладі доступні в інтернеті: http://www-etcsl.orient.ox.ac.uk/ . Там само можна здобути чимало відомостей про Аратту, які взяті переважно з самих поем).

Були перекладені через майже чотири тисячі років записи поем, складені приблизно за часів Саргона Великого, правителя Шумеру й Аккаду (XXIV ст. до н.е.). Створені ж самі епічні сказання були, на думку вчених, щонайменше років за 500-700, а то й за тисячу до того моменту, як переписувачі, що працювали при царській бібліотеці, нанесли клинописні знаки із давніми віршами на глиняні таблички.

У першій з поем оповідається про те, як благочестивий Енмеркар, правитель Урука вирішив якось прикрасити святилище богині Інанни. Для чого відправив гінця в далеку Аратту за золотом, сріблом, лазуритом і камінням для будівлі. У поемі описаний маршрут, за яким був відправлений гонець. Йому довелося подолати сім гірських хребтів і поклонитися країнам Елам й Аншан:

"На блискаючу гору нехай він здійметься,
із блискаючої гори нехай він спуститься,
Сузам і країні Аншан
Подібно до молодого співака нехай він вклониться
Через великі гори
У пилу до нього нехай рушить!
"

Оскільки розташування Урука й згаданих країн стало відомо завдяки археологічним розкопкам і знайденим при цьому письмовим документам, нанести на карту першу частину маршрутуб а саме Урук-Сузи-Аншан не становить проблеми (рис.2). Є в поемі також опис вигляду міста Аратти:

"...Білі стіни Аратти стоять серед гір"

Дипломатична місія посланця Енмеркара вимагала не тільки багаторазової подорожі до Аратти й назад, вона призвела, якщо вірити поемі, до виникнення писемності:

ля посла слова стали важкими, і після того, як він не зміг їх повторити,
Верховний жрець Кулаби до глини доторкнувся й слово у вигляді таблички встановив
До цього дня слова, поміщеного на глину, не було..."

Цього разу протистояння закінчилося обміном, який можна назвати взаємовигідним: із Шумеру до Аратти було відправлене зерно, а з гірської країни отримані, нарешті, золото, срібло й лазурит.

Однак ця історія отримала продовження. Поема за назвою "Енмеркар й Енсукушсірана" оповідає про новий виток напруженості між містами-державами. Цього разу у двобій вступили наймогутніші маги обох країн. Араттський чаклун був осоромлений месопотамською відьмою, яка врятувала Енмеркара, правителя Урука а заодно й рідний край від ворожої чорної магії.

Ще дві поеми присвячені більше пізнім подіям. Вони оповідають про те, як одного чудового дня могутній Енмеркар зібрав військо, щоб відправити її в похід проти "Аратти, гори священних божественних сил". Армія складалася з восьми загонів, на чолі яких стояли молоді військові вожді. Називається навіть чисельність окремих загонів - по 300-600 чоловік і загальне число воїнів, що перевищило декілька десятків тисяч. Навряд чи Урук у ті часи міг зібрати настільки численне військо, але якщо це так, то в поемі описана, мабуть, одна з найбільших воєнних операцій тої епохи. У поході брав участь спадкоємець Енмеркара - Лугальбанда, пригодам якого присвячена більша частина оповіді.

Армія виступила в похід, за шість днів вона підійшла до підніжжя гір і на сьомий вступила на гірські тропи. Війська дійшли до стін Аратти й закріпилися. З неприступних червоних стін міста, "подібно зливі", падали стріли, дротики й летіли камені. Довелося посилати за підмогою, причому не тільки у далекий Урук. Пророцтва говорили, що для успіху кампанії необхідна відправа певних обрядів на честь великих богів. Оскільки обидві поеми дійшли в уривках, то простежити подальший хід подій поки-що неможливо.

Зважаючи на все, Урук усе-таки не програв цю війну, оскільки спадкоємці Енмеркара правили вже не тільки Уруком, але й низкою сусідніх міст. А от Аратта зникає зі сторінок шумерської літератури. П'ятий цар першої династії Урука, Гільгамеш, чимало помандрував по Месопотамії та її околицях - то у пошуках деревини для будівництва храму, то у пошуках вічного життя. Він дістався до Лівану й побував навіть на Бахрейні, але, як не дивно, - Аратту він не відвідав.

2. ВІД БРАХМАНІВ ДО ГЕРОДОТА

Однак наш огляд згадок про Аратту був би неповний, якщо ми не скажемо, що пам'ять про цю "країну серед гір" збереглася також й у сказаннях стародавньої Індії. У сказаннях-брахманах (Дебипрасад Чаттопадхьяя. Локаята Даршана. История индийского материализма /перевод В. Липеровского. – М., 1961. - Глава 3., текст також доступний на сайті: http://www.psylib.ukrweb.net/books/chatt01/index.htm є згадки про міграції різних племен:

"..Амаавасу [союз племен] на Заході. Приналежні до неї люди це Гандхари, Парсу й Аратта..."

На Заході - тобто на захід від території Індії. Вчені вважають, що мова йде про прикордонні з Іраном та Афганістаном райони. Адже у цитованому вище переліку є "люди Парсу", тобто швидше за все перси. І якщо перерахування йде із Заходу на схід, то люди Аратти перебували ближче за все саме до території Індії.

До пізніших часів відносяться сказання, що локалізують Аратту у лісистій місцевості серед рік, що протікають на півночі Індії, у підніжжя Гімалаїв:

"Там, де простягнулися ліси дерев пилку й протікають п'ять рік - Шатадру, Віпаша, Іраваді, Чандрабхага й Вітаста, - а шоста ріка - це Інд, там, удалині від Гімалаїв, розташовані країни, відомі за назвою Аратта."

Саме ставлення брахманів до Аратти, а, головне, до самих араттів, не можна назвати дуже шанобливим. Її мешканці сприймаються, як іновірці (вахіки), ця країна взагалі виявляється не вартою відвідування віруючими людьми:

"Там немає чесноті й релігії. Ніхто не повинен іти туди."

"Ці області звуться Аратта. Люди, що живуть там, називаються вахіками... Боги ніколи не приймають дарунків від них".

І ще є цікаві подробиці з життя "вахіків", подробиці, що характеризують певні деталі їхнього побуту:

"Вахіки, не відчуваючи ніякого почуття відрази, з великим апетитом їдять із дерев'яних посудин і глиняних тарілок і посудин, облизаних собаками й забруднених товченим ячменем й іншим зерном. Вахіки п'ють молоко овець, верблюдиць й ослиць й їдять сир й інші продукти, приготовлені з молока цих тварин. Багато хто із цих занепалих людей народилися поза шлюбом. Вони вживають у їжу будь-яку їжу й будь-який вид молока. Варто уникати вахіків Аратти, які погрязли у своєму неуцтві".

Отже, для щирого брахмана мешканці Аратти - люди, які живуть у неуцтві та гріху, люди, від яких боги не приймають дарунків. З контексту інших висловлень можна зрозуміти також, що в араттів існував матріархат. Ми бачимо разючий контраст із ставленням шумерів до Аратти, як "країні чистих обрядів" і ставленням про неї брахманів Індії, як до країні нечестивців.

Можливо, саме проти жителів Аратти здійснив похід у 714 р. до н.е великий завойовник Стародавнього Сходу - Саргон II, правитель непереможної Ассирії. Він відправився в похід проти Руси, царя Урарту, повість про що була записана клинописом на глиняній табличці (дякуємо Енмеркару-винахіднику писемності!):

"Я переправився через Раппу й А-рат-та-а ріки, що витікають із водойм високо в горах,[немов це] ставки для зрошення. Я здійснив переправу навпроти Сурикаша, області маннеїв, що межують із землями Каралла й Аллабрія".

У підніжжя гори Уаш Саргон ІІ розгромив армію країни Урарту, імовірно, спадкоємиці колись "сонцеподібної Аратти". Його війська захопили міста цієї країни, серед них Таври (сучасний Тебріз).

Одне із найпізніших імовірних згадок про жителів країни Аратти дослідники можуть знайти в Геродота. Так "батько історії" йменував мешканців Персії – Artai. В одному грецькому периплі (навігаційному описі), складеному в епоху, що передувала походам Олександра Македонського, згадані якісь Arattii, які живуть на узбережжях Персії, - імовірно мова йде про одне й те саме населення (Derakhshani J. Aratti theory // http://en.wikipedia.org/wiki/Aratti_theory#column-one).

3. СПРОБА РЕКОНСТРУКЦІЇ СТОРІНОК ІЗ ІСТОРІЇ АРАТТИ

З усього вищенаведеного може бути складена наступна історична картина. Реальна Аратта знаходилася десь між Месопотамією й Індією. Її жителі (принаймні спочатку) - одновірці правителів Урука й Ереду, але аж ніяк не творців "Рігведи". Вони розводять худобу й вживають у їжу молочні продукти. Цікаво, що вчений брахман уже не згадує про наявність у цій країні вмілих ремісників, як це було за часів Енмеркара. Не згадує він і про міста. Виникає, природно, питання - чи та сама це Аратта й чи це ті самі аратти, - або ж мова йде про різні країни й народи..

Якщо Аратта в усіх вищенаведених свідченнях малася на увазі одна, то отримуємо наступну картину. Шумерські поеми описують ситуацію кінця IV - III тис. до н.е, а мудрування брахманів - відносяться до набагато пізнішого часу, а саме до кінця III, а швидше за все й до II тис. до н.е., напис Саргона - до VIII, Геродот і перипл - V-IV століття до н.е. Отже, цілком можна припустити, що перед нами не що інше, як драматична історія древньої держави та народу, який її населяв протягом майже двох з половиною тисяч років.

Аратта доби Шумеру (перша половина ІІІ тис. до н.е) - це місто-держава, багата країна хліборобів та вмілих майстрів-ремісників, розташована в горах. У Шумері й в Аратті однаково моляться пресвітлій Інанні. Аратта то торгує, то веде війну з Уруком. Але настає день, і численні армії Урука вдираються на землі Аратти, і розоряючи усе на своєму шляху, скоряють гірську країну. Аратта скорена, вона сплачує данину дорогоцінними металами й коштовним камінням.

Через майже тисячоліття, наприкінці III тис. до н.е в силу обставин жителі Аратти (швидше за все якась їхня частина) перетворюються на скотарів, поступово відкочовують на Схід, спочатку в напівпустельні степи Афганістану, а потім на північ Індостану, де їхня історія завершується в лісах Шестиріччя у підніжжі Гімалаїв - саме про цей край повідали брахмани.

Частина араттів, імовірно, залишається в горах на сході нинішнього Ірану, хтось живе на узбережжі (про них пишуть греки в периплах), інші відкочовують на захід Іранського плато (про них згадує Геродот) і навіть на заході забираються високо в гори, до озер Урмія й Севан. Отут до них дістається вже вояцтво доблесного Саргона II, яке знищує останні осколки Аратти.

4. У ПОШУКАХ АРАТТИ

Залишимо тепер у спокої Геродота та Саргона ІІ – на разі щодо реальності цих персонажів історики не сумніваються. Однак наскільки історичні персонажі шумерських поем і згадані в них міста й країни? Згадаємо, свого часу неймовірною здавалася сама думка про те, що Троянська війна - не лише гарний античний міф, але цілком реальна подія. Знадобилися спочатку тривалі зусилля Генріха Шлімана, а потім багатьох учених, щоб відкрити миру ту далеку епоху. Але герої Троянської війни війни взяли в облогу “міцностінне місто” якихось три тисячі років тому. Реалії, описані в шумерських поемах, старші за Трою, троянців й ахейських героїв на ще дві тисячі років Невже через п'ять тисячоліть усе ще можливо знайти хоч якісь достовірні сліди тих подій?

Виявляється, що шляхом зіставлення древніх джерел (причому не тільки клинописних, месопотамських, але й Біблії!), результатів археологічних розкопок, можна спробувати визначити ступінь правдоподібності й “прив'язати” до певного часу й простору подвиги древніх царів і героїв.

Хто такий, наприклад, могутній правитель Урука Енмеркар, переможець гордої Аратти? Згідно відбитих на глині древніми переписувачами царських списків, - син першого царя, котрий правив Уруком після Потопу. Енмеркар, великий маг і будівничий, безстрашний воїн, винахідник писемності, нарешті син бога Уту. Той, хто привів в Урук богиню Інанну з її гірських володінь...

Початок його правління датують нині близько 2850-2750 р. до н.е. До речі, якщо згадати, що саме Енмеркарові поема приписує винахід клинописної форми писемності, то таке датування виглядає цілком прийнятним. Найдавніші протописьмові документи у Месопотамії датуються нині близько 3400 р .до н.е, але це ще піктографічне письмо, а не клинопис. Ще один хронологічний орієнтир - правління Енмеркара після Потопу, що його деякі дослідники нині датують близько 3200 р. до н.е.

Висловлено цікаве припущення, що належить Д. Роллу, що легендарний Енмеркар був згаданий у Біблії, але там його ім'я звучить трохи інакше. Дійсно, саме ім'я володаря має кілька складових: Ен - Мер - Кар. Ен - титул правителя шумерської міста-держави, "кар" - "мисливець, звіролов". Отже, у перекладі все це звучить у такий спосіб: "Правитель (цар) - Мер - Звіролов" або "Енмер-мисливець", Оскільки у давнину записували лише приголосні звуки, то у древніх написах (не шумерських) залишилося б щось на кшталт "Н-м-р - мисливець". У Біблії ж якраз і згадується Німруд "сильний звіролов перед Господом, що жив після Потопу", він же, імовірно Н-м-р - звіролов. Це той самий правитель країни Шиннар (Шумер), котрий затіяв... будівництво Вавилонської вежі й спровокував тим самим описане в Біблії “вавилонське стовпотворіння”, що увійшло до прислів'я, і змішання мов!

До речі, Енмеркар якраз і будував храми на вершинах зіккуратів в Уруці та Ереду. Саме зіккурати і були прототипами Вавилонської вежі. А щоб гідно прикрасити храми на вершинах зіккуратів, Енмеркар і затіяв конфлікт із Араттою. У такий от спосіб легендарна гірська країна, імовірно, виявилася дотичною до біблійної історії, хоча на сторінках Книги безпосередньо й не згадана. Втім, це зовсім не дивно. Ті, хто записував Біблію, не застали ані Урука, ані Ереду, ані Аратти, хоча добре знали, що є таке велике місто - Вавилон.

Уже за часів "Великого Змія" могутнього Шумеру Гільгамеша, який правив після 2615 р. до н.е (можливо, з 2514 р., за Д.Роллом) Аратта, зважаючи на все, не становила інтересу як об'єкт для військових або торговельних (що за тих часів по суті те ж саме) експедицій. Можливо, вона упокорилася й сплачувала данину Уруку. Тоді є шанс, що колись будуть знайдені клинописні таблички зі списками присланих до храмів Урука або Ереду золота, срібла й лазуриту з Аратти. Колись багата країна була розорена доблесним воїнством Енмеркара й Лугальбанди. Адже війни на сході історії завжди велися на знищення. І не даремно, очевидно, у поемі про Гільгамеша сказано прямо, що лише зірки на небі відають шляхи в Аратту. Уже лише зірки, а не люди країни Шумер.

Було запропоновано кілька версій щодо того, де розташовувалася Аратта (рис.3). Можна зустріти локалізацію в районі озера Урмія, що розташоване у Північно-Західному Ірані. На користь цього начебто б свідчать як географічні (сім перевалів) , так і геологічні реалії: у горах там є срібло, золото. Правда, тут не добувають лазурит, але його, на думку авторів цієї гіпотези, цілком могли отримувати караванними шляхами з Афганістану. Там неподалік від джерел цієї сировини відомі міста, що процвітали вже на початку III тис. до н.е. Однак такій локалізації суперечать згадки про те, що в Аратту можна потрапити не тільки сухопутним, але й морським шляхом. До озера ж Урмія морем аж ніяк не потрапити.

До речі, італійські археологи вже давно запропонували ототожнювати Аратту з одним із міст на сході сучасного Ірану - величезним древнім городищем у Східному Ірані, Шахр-І-Сохте, що розташоване в низов'ях ріки Хільмунд. Більше 30 років тому з'явилося декілька серйохних наукових праць, автори яких, ґрунтуючись як на згаданих раніше шумерських текстах і деяких археологічних знахідках, Аратту помістили саме тут (Cohen S. Enmerkar and the Lord of Aratta. – Ph.D. diss. – University of Philadelfia, 1973; Majidzadeh Y. The land of Aratta// Journal of Near Eastern Studies, 1976. – Vol. 35. – P.105-113.) .

В давнину на сході іранського плато був квітучий оазис, а в горах Афганістану, далі на північ, видобували не тільки золото, срібло й свинець, але й лазурит. Саме ці "геологічні" міркування, описані в поемах гірські шляхи, а також наявність знайдених при розкопках месопотамських речей привели дослідників цього регіону до висновку про Шахр-І-Сохте, як Аратту.

Однак згадане городище, як виявилося, все-таки не було ні головним, ні єдиним центром регіону в давнину. Протягом останніх п’яти з'явилися найцікавіші археологічні знахідки, що підтверджують наявність у цьому районі сучасної Шумеру т.зв. "цивілізації Джірофт" (рис.1). Назву їй дало сучасне місто у іранській провінції Керман, на околицях якого знайдене городище, некрополі й сільські поселення (рис.1). Головний зіккурат Джирофта за своїми розмірами перевершував піраміду Хеопса. Усього відомо більше 700 пам'яток цієї цивілізації, розпочаті розкопки міст, похоронних пам'яток (Madjidzadeh Y. Jiroft: The Earliest Oriental Civilization. – Tehran, 2003). Уже знайдені зразки писемності, подібної еламській. Правда, прочитати ці таблички вчені поки що не можуть (Basselo G. P. The tablet from Konar Sandal //www.elamit.net/elam/jiroft.pdf. – P.1-7).

Але, головне, були виявлені й ідентифіковані з конкретними пам'ятниками старовини твори мистецтва, вирізані з каменю культові посудини й амулети, що підтверджують найвищу репутацію араттських ремісників, засвідчену древніми поемами. Вирізані з м'якого каменю вази "типу Керман", нелегально вивезені з Ірану, активно розпродавалися на аукціонах у Європі й за океаном. Товар був настільки ходовим, що з'явилася безліч майстерно виконаних підробок, виготовлених заповзятливими спадкоємцями цивілізації араттів – сучасними іранськими ремісниками (Muscarella O.W. Jiroft and “Jiroft-Aratta”. A Review Article of Yousef Madjidzadeh, Jiroft: The Earliest Oriental Civilization // Bulletin of Asia Institute. – August, 2005.- P.173-198. , текст доступен в интернете : http://www.bulletinasiainstitute.org/Muscarella_BAI15.pdf). Тепер у конфіскованому на кордоні Ірану "антикваріаті" підробок "під Джирофт" часом вилучають набагато більше, аніж справжніх речей, а найвідоміші музеї, не говорячи про колекціонерів, мають головний біль - як з контрабандним антикваріатом, що раптом одержав "історичну прописку", так і підробками.

Слід зазначити також, що від Джирофта не так вже далеко до узбережжя, так що цілком реальним виглядає морський шлях уздовж узбережжя з Аратти в Шумер. Отже, аргументи іранського археолога Юсуфа Маджідзаде, який ототожнює цивілізацію Джирофт із Араттою, виглядають сьогодні доволі переконливими.

Врешті, варто зазначити, що число сучасних країн і народів, які вважають себе спадкоємцями Аратти в Азії чимале. Серед них - Вірменія, Азербайджан, Іран, де відкрита "цивілізація Джирофт", а також курди, які проживають на території сучасних Туреччини, Ірану й Іраку. Особливо відзначимо те, що мова у згаданих випадках іде тільки про офіційні версії історії згаданих держав і народів.

5. АРАТТА ВЖЕ В УКРАЇНІ?

До відомих раніше освіченому людству країн-легенд, таким, як Ельдорадо, Атлантида, Му, Гіперборея в останні років десять додалася Аратта, "священна країна хліборобів" із пропискою на території України.

Від початку й до кінця драматична історія "Праслов’янської Аратти" була придумана Ю.А.Шиловим. Нині вона зажила власним життям, причому не тільки в писаннях його численних послідовників, але навіть у підручниках для школярів і студентів, посібниках для вчителів, на сторінках газет й у передачах на вітчизняному телебаченні, не говорячи про портал "Аратта" в інтернеті й навіть приватний музей Аратти-України в селі Трипілля неподалік від Києва. Так наприкінці ХХ століття ми стали свідками створення й фантастичного "розкручування" чергового історичного міфу, який поступово переростає в релігійне вчення.

Появою версії про країну Аратту в Україні у 90-і роки ХХ століття ми зобов'язані працям А.Г.Кіфішина та Ю.А.Шилова. Перший, як він вважає, прочитав назву цієї країни на виробі з глини культури Криш (VI тис. до н.е) і плитах Кам'яної Могили в Приазов'ї. Ю.Шилов ототожнив з Араттою трипільську археологічну культуру (реальне датування - кінець VI - перша половина III тис. до н.е). Аратта була оголошена праслов'янською (одна з останніх книг для масового читача так і називається - "Праслов'янська Аратта") безкласовою первіснокомуністичною державою, що перебувала під мудрим і доброчинним проводом самовідданих духовних еліт-жерців (Шилов Ю.О. Джерела витоків української етнокультури ХІХ тис. до н. е. – ІІ тис. н. е..– К.: Аратта.– 2002; Шилов Ю.О.Праслов'янська Аратта.–К.:Аратта.–2003.– 93с., іл. и др.).

Праці про "трипільську праслов'янську Аратту" за популярністю й тиражам, а головне - за впливом на розуми чинних українських політиків залишили далеко за собою наукові видання. Адже як приємно знайти своїх предків серед шляхетних ведичних аріїв! Дійсно, комусь лестить казка про те, що "Веди" склалися на берегах Дніпра, а при цьому ще й проводиться ідея спадковості між "Ніжньодніпровською Аріаною, Кіммерією, Таврією, Скіфією, державою антів, Київською Руссю й Запоріжжям".

Саме аратти-трипільці, згідно Ю.А. Шилова, стали засновниками індоєвропейської й шумерської цивілізацій. Саме вони після 3000 р. до н.е заклали місто Урук, переселившись у Месопотамію із придніпровської Аратти, стали засновниками першої династії Урука. І правителі Урука нібито пам'ятали про своє араттське походженні. Ну а назва країни Аратти якимсь образом "перенеслася" із Придніпров'я в Азію (цікаво, а чому це вони сам Шумер на Аратту не перейменували?).

Для створюваних історичних полотен з життя древніх мешканців України у свій час Ю. А. Шилову явно не вистачало такого солідного джерела, як древні написи. І отут виявилися дуже доречними праці А.Г.Кіфішина (Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тысячелетий до н.э. – К..: "Аратта", 2001).

Головне "джерело" знань про Аратту - праці саме цього згаданого московського ассиріолога, які не знайшли визнання в науковців Росії, але ледве не удостоїлися державної премії в Україні. Ще б пак, адже він стверджує, що саме звідси найдавніша у світі шумерська писемність була привнесена до Месопотамії. У Приазов'ї, у гротах древнього святилища Кам'яна Могила, А.Г.Кіфішин відшукав сотні "написів", найстарші з яких, за його твердженнями, були зроблені ледве чи не 20 000 років тому. Вони й склали "Архів Шу-Нун" (тобто Кам'яної Могили), що оповідає про правління "царів-богів", від яких нібито й походять шумерські династії, які прийшли у Месопотамію з території України! Отже, шумери - лише бічна гілка українського народу. На думку вчених, трактування зображень Кам'яної Могили як "написів" - винятково плід уяви А.Г. Кіфішина (рис.4).

Залишимо на совісті А. Кіфішина фонетичне прочитання неолітичних піктограм й "архіву" Кам'яної могили - це особлива тема. Як й "читання" написів на фрагментах древньої кераміки, які є зовсім не древніми написами, а фрагментами орнаменту (Відейко М.Ю. В пошуках держави Аратти … – С.105–107) . Автор дешифрувань, іменований то шумерологом, те ассиріологом, археологією доісторичної Європи не займався й не володіє цим предметом у тій мірі, щоб претендувати на історичні реконструкції.

Про якість і суть цих "прочитань" свідчить випадок зі знаменитими тертерійськими табличками, які А.Г.Кіфішин "переклав" уже років 30 тому. Ці таблички, зроблені зовсім не із глини, як про них пишуть, а з м'якого каменю, походять із розкопок на території сучасної Румунії (рис.5). В "перекладі" ішла мова про приношення в жертву із застосуванням вогню чоловіка - старійшини або жерця. При цьому А.Г.Кіфішин, зрозуміло, знав з публікацій археологів про знахідку разом з табличками обпалених людських кісток. Це дало йому можливість скласти більш-менш правдоподібний, на його погляд, "переклад". Однак вивчення знайдених при табличках людських останків, проведене нещодавно італійськими антропологами, установило, що вони належали... жінці.

Назва "Аратта" була "прочитана" на глиняному виробі культури Криш, датованої VII-VI тис. до н. е: "вівця схоплена жерцем Аратти" (Кифишин А. Г. Геноструктура догреческого и древнегреческого мифа // Образ – смысл в античной культуре. – М., 1990. – Примечания; оригинал воспроизведен на обложке издания Археология Венгрии. Каменный век. – М., 1980.) . Я спеціально знайшов фотографію цього предмета, щоб цікавий читач зміг порівняти число слів і літер в "перекладі" із числом знаків на виробі. Слід зазначити, що професійні ассиріологи не сприйняли всерйоз ці роботи А.Г. Кіфішина, який має в наукових колах Росії доволі специфічну репутацію. Можливо, ця історія з Араттою не отримала б продовження, не зацікався даною темою Ю.А.Шилов.

Фрагменти кераміки й статуеток у працях самого Ю. А. Шилова моментально перетворилися на "глиняні таблички із протошумерськими письменами, більше сотні яких знайдено вже в Подунав’ї". До них додалися не менш фантастичні "письмена Кам'яної Могили" (Кам’яна Могила – пам’ятка природи та древнє святилище, розташоване біля Мелітополя Запорізької області, нині - національний заповідник. Назва "кам’яна" пов’язана з тим, що для облаштування святилища використовували вивітрений піщаниковий останець – колись поріг річки Молочної. Цей природний утвір пронизаний гротами, який на поверхні виглядає як скупчення величезних брил, люди відвідували протягом тисячоліть. На плитах та в гротах вирізано багато зображень - петрогліфів. Найдавнішим з них імовірно більше 10 000 років, більшість створено у бронзовому віці - 3-2 тис. до н.э. З історією відкриття та дослідження Кам’яної Могили можна ознайомитися у виданні: Даниленко В.М. Кам'яна Могила. - К.: Наукова Думка, 1986.) . Так з'явилися "свідчення", необхідні для оформлення міфу про європейську Аратту, заснованої ще винахідниками писемності - мисливцями на мамонтів.

При цьому Ю.А.Шилова не бентежило те, що всі вищезгадані “письмена” (а також розписи в палеолітичних печерах Франції й Піренеїв) були прочитані А.Г.Кіфішиным "протошумерскою" мовою. Із усього цього випливало що хомо сапієнс із моменту заселення Європи для ведення "кам'яних архівів", а то й у побуті протягом більше 20 000 років застосовував винятково шумерську мову. Засновники ж європейської Аратти, за Юрієм Олексійовичем, - арії-індоєвропейці. Не зрозуміло одне: чому й навіщо індоєвропейці вели записи нерідною мовою? Або шумери - також носії індоєвропейської мови? Вкрай сміливе твердження. Втім, для міфу про "світлих аріїв" це не має значення.

Що стосується Трипілля-Аратти у Ю.А.Шилова, то отут у наявності як підтасування фактів, так і незнання археології мідного й початку раннього бронзового віків як України, так і Месопотамії. Усе починається з датувань культур і подій. Тут нарівні йдуть календарні й радіовуглецеві дати, причому культура датується саме так, як це необхідно авторові у кожному конкретному випадку. Дата 6200 р., взята в Дж. Мелларта, з урахуванням калібрування становить 6900-7100 р. до н. е, що робить Чатал-Гуюк (Чатал-Гуюк – стародавнє поселення в Анатолії (сьогодні – територія Туреччини), засноване бл. 7500 р. до н.е, тобто більше дев’яти з половиною тисяч років тому. Розташоване у районі міста Конья. Розкопки, розпочаті в середині 1950-х рр. Дж. Мелартом, с 1993 г. продовжив Ян Ходдер. Мешканці поселення були землеробами, їхнє число складало від 5000 до 8000, а за доби розквіту могло сягати 10 000 людей. Свого часу це, мабуть, був один з найбільших населених пунктів на планеті. Поселення було укріплене, забудоване глінобитними будинками, у тому числі двоповерховими. Відомі також його настінні розписи та святилища. Докладніше про розкопки, як старі, так і нові, можна прочитати: Balter М. The Goddess and the Bull: Catalhoyuk: An Archaeological Journey to the Dawn of Civilization. - New York: Free Press, 2004, а також Catalhoyuk //http://en.wikipedia.org/wiki/Catalhoyuk) більше древнім, ніж Кам'яна Могила, з якої в Ю.А.Шилова вся історія й почалася. Культура Кукутень, що виникла близько 4600 р. до н.е. у Ю.А.Шилова ніяк не може бути попередницею Трипільської (що виникла бл. 5400 р. до н.е). За такі пізнання звичайний студент не одержав би заліку з основ археології, але для міфотворчості такого рівня точність значення не має.

Своєрідними можна назвати уявлення Ю.А. Шилова й про трипільську й інші культури неоліту й мідного віку. Він помістив у низов'ях Дунаю культури Боян, Кереш, Старчево й Кукутень, які ніколи там не перебували. Ю.А.Шилов слабко уявляє собі територію поширення трипільської культури, місцезнаходження поселень, що згадуються ним.

У результаті з'єднання плутаної археології із заплутаною географією й вийшла Придніпровська праслов'янська Аратта. Яка, до речі, не відповідає ні географічним, ні геологічним реаліям Аратти цілком реальних древніх написів, поем Шумеру, про які мова йшла у першій частині нашої статті. Де ж це в Україні зосереджені за сімома гірськими перевалами родовища срібла, золота, не говорячи про лазурит, де руїни міста з білими стінами біля підніжжя гір? Немає нічого такого ні в Прикарпаття, ні на сході країни (якщо вважати високими горами Донецький кряж). Втім, щоб зняти це протиріччя, і був придуманий нехитрий хід про "переніс назви" з Подніпров'я в Азію.

Про археологію, найдавнішу історію й культуру Месопотамії й суміжних місць знання в Ю. А. Шилова, схоже, не менш дивні. Так, трипільці-аратти, що залишили (на його думку) землі України після 3000 р. до н.е. виявилися засновниками Урука. Але це місто на той час уже був давно засноване, - за даними розкопок, щонайменше за тисячу років до того, наприкінці V- або на початку IV тис. до н.е. Це, не говорячи вже про характерні матеріальні культури Шумеру й Трипілля тої епохи, які цілком різні. Питання походження Трипілля, як і древніх культур Месопотамії досить добре досліджене й не дає приводу для висновків, подібних до зроблених Ю.А.Шиловим.

Ну а про деякі нюанси відносин щирих брахманів до Аратти Ю.А. Шилов, зважаючи на все, не відає взагалі. Інакше б не писав, що мешканці древньої Індії ставилися до Аратти винятково з особливою повагою.

Втім, суто науковий аналіз (з погляду археології або історії) до праць Ю.А.Шилова вже навряд чи можна застосувати. Наявне злиття наукового й окультного знання, містики (до речі, декларовані привселюдно самим автором Трипілля-Аратти (Чердынцева А. Юрий Шилов: "Археология отыщет бога"//Вечерние Вести.- № 008(1306)б 19 января 2005 г.- С.10.) ), тобто маємо формування чергового релігійного вчення, яке покликане врятувати й звеличити країну Україну. Вигадана історія Аратти перетворена на міф, а вивчення (або критика) міфів, тим більше сучасних, не є предметом історії або археології.

6. ПРО СУЧАСНЕ БУТТЯ АРАТТСЬКО-ТРИПІЛЬСЬКОГО МІФУ

Сумно те, що далекий від науки неоміф про Трипілля-Аратту в Україні став популярним і вже зажив своїм власним, причому доволі бурхливим громадським життям. Він не лише розтиражований у курсах лекцій, потрапив у шкільні підручники, але й озвучений політиками, причому часом високого рангу.

Те, що "повний курс" читається в МАУП професором Ю.О.Шиловим, цілком природно. Останнім часом лекції читаються в такому унікальному місці, як приватний музей України-Аратти в селі Трипілля під Києвом (рис.6). Тобто, до друкованих праць додався музей, у якому за допомогою приватних зібрань знахідок трипільської культури, етнографічної колекції з території України та інших наочних засобів у чотирьох музейних залах створена доволі ефектно оформлена експозиція, яка ілюструє феномен Аратти-України на землях нашого краю. Правда, заради досягнення більшої переконливості творцям музею довелося виготовити певну кількість фальсифікатів, але це вже виключно заради користі справи й кращої наочності. Та й хто це помітить? Студенти МАУП навряд чи, а професійні археологи цей музей дуже зрідка відвідують. Мабуть, це може бути перший музей Аратти у світі взагалі. На жаль, Аратти вигаданої. Навряд чи щось подібне є в Туреччині, Ірані, Афганістані або Індії. Отут Україна безумовно обійшла всіх претендентів на спадщину Аратти.

Є й підручники, посібники. Крім згаданих видань МАУП є шкільні (поки лише регіональні) видання, наприклад, у Полтавській області, де викладена історія Аратти (і не тільки) за Ю.О.Шиловим. Є також посібник для вчителів (на жаль, з відповідним грифом Міністерства утворення й науки) – з назвою "Україна древня: євразійський цивілізаційний контекст" (автор – А.А.Белоусько). У цьому посібнику в таблиці XV під №19 автор включив "трипільську (індоєвропейську) цивілізацію, … віддалено споріднену з шумерською". Карта 39 представляє взаємне розташування "держав Аратта й Аріан у період 4000/3600–2250/2200 рр. до н.е." Неподалік, на с. 98 учитель може довідатися те, що "трипільське суспільство керувалося інтелектуальною елітою – жерцями–брахманами, чия влада базувалася на інституті Спасительства… Трипілля–Аратта характеризується, як первіснокомуністична держава, на відміну від рабовласницького Шумеру". Сама первіснокомуністична держава показана на карті 40 – зрозуміло, на території України й у... …Шумері. Щоб усе було зрозуміло, більша стрілка веде від України у Месопотамію, показуючи шлях трипільців-араттів, який вони пройшли, щоб заснувати шумерську цивілізацію (Білоусько О.А. Україна давня: євразійський цивілізаційний контекст. – К.: Генеза, 2002. – 272 с., карти, табл., іл. ). Очевидно, Міністерство науки і освіти особливо не хвилює ні те, як сприймуть розповіді про Аратту на іспиті у вищих навчальних закладах, ні тим більше те, як все це псевдонаукове марення виглядає з-за меж нашої країни.

Тепер дещо про те, як цей тріумф паралельно-альтернативної історії може виглядати зі сторони. Як реагують сусіди на араттознавчі праці, видані в Україні? Природно, їх у першу чергу читають у Росії. Отож, цікаве й доволі показова реакція читаючої публіки в Росії. Одні розглядають сучасні історичні українські міфи, як незграбні потуги обґрунтування легітимності самостійної української держави. Повз таких читачів не пройшов і той факт, що фантастичні ідеї про джерела української державності поширюються не тільки мас-медіа, але й за допомогою підручників для шкіл і вузів. З іншого боку книги про Україну, як батьківщину аріїв і найдавнішої у світі держави Аратта часом всерйоз сприймаються російськими журналами, які вважають себе цілком респектабельними.

Правду мовити, ці українські доісторичні міфи менш популярні серед адептів російського "арійства", котрі відстоюють первородство своїх предків. Критиками також був відзначені явні елементи містики й окультизму в працях українських міфотворців, зате досить перспективною здалася ідея слов’янсько-арійської єдності.

Адже у свій час у Росії місцеві "альтернативні" історики вигадали ще одну найдавнішу країну, праматір всіх земних цивілізацій - слов'янську Гіперборею, сховану у вічній мерзлоті за полярним колом. Цікаво, що деякі з них (приміром, А.І.Асов) не тільки примітили, але й зуміли зв'язати "Праслов'янську Аратту" Ю.О.Шилова з Гіпербореєю, вважаючи араттів-трипільців з одного боку не ким небудь, нащадками мешканців Атлантиди, а з іншого (що цілком природно для росіян) "молодшими братами" гіпербореїв-русичів (Асов А. И., Коновалов М.Ю. , Ильин П.В. Древние арийцы. Славяне.Русь. – М.:, Вече, 2002.– С. 12–17.). Атланти-аратти-українці в черговий раз виявилися додатком до великої й славної історії північного сусіди, цього разу гіперборейсько-російського народу. Але до чого тут історична наука?

Одначе, далеко не всі такі свідомі росіяни вважають українців нащадками аріїв. Наприклад, відомий своїми альтернативними історичними концепціями В.М.Дьомін (Демин В. М. От ариев к русичам (от Древней Арии до России). Древняя история Русского Народа. Третье издание, переработанное и дополненное. М.-Омск.: Русская Правда, 2003). Причина проста: оскільки українці - нащадки, як стверджується, трипільців, а трипільці, на думку деяких учених, - семіти, то семіто-трипільці аж ніяк не можуть бути аріями. Тим більше, що ствердилася думка про протиставлення мирних хліборобів доіндоєвропейців-трипільців войовничій "індоєвропейській расі" пастухів-степовиків. Однак, у В.М. Дьоміна аратто-трипільці не такі вже й мирні, а шкідливі істоти, які погрязли у підступах проти аріїв-русичів. Що до доробку Ю.О.Шилова, то от як оцінює його той же В.М.Дьомін: …"деякі при житті здаються великими, а через час їх уважають посередностями. Відносно вищезгаданих істориків [Б.А. Рибакова і Ю.О.Шилова] можу сказати тільки те, що вони помилилися у своїх оцінках трипільської й араттської культур" (Демин В. М. Ответ на рецензию моей книги “От Ариев к Русичам” В.Шнирельмана (“Опасное "арийство"”) // http://www.tomsk.ru/forum/member.php?u=5124).

Проте, в інформаційному просторі Росії достатньо виступів проти псевдонауки (В. Шнирельман Опасное "арийство"// http://www.tomsk.ru/forum/member.php?u=5124). Російською сходознавчою школою встановлено, що так звана "ведична культура" складалася в Індії вже після приходу туди індоаріїв, знахідки у Кам'яній Могилі не мають ніякого відношення до Шумеру. Чимало написано в Росії і про те, що істоичні побудови А.Г. Кіфішина та Ю. О. Шилова не мають відношення до науки. Спростовуються домисли про тотожність трипільської культури й Аратти, про бродячих жерців-брахманів й Україны, що процвітала в степах "індарійської культурі". Однак неоязичницький журнал "Спадщина предків", де була поміщена критична стаття, у тім же номері рекламував книгу Ю.О.Шилова "Прабатьківщина аріїв", як "новий розділ, відкритий у світовій археології".

Що ж до ставлення росіян до творчості українських братів, з яким легко познайомитися на інтернет-форумах, помітні як презирство, так і співчуття до бідних, що злегка звихнулися, далеких родичів із глухої провінції. Тим більше, що в Росії нині не проблема прослухати поважний курс лекцій по історії Древнього Сходу, у якому серйозні вчені викладають джерела й цілком наукові версії історії Аратти. Зрозуміло, не згадують вони в цих лекціях ні про яку "праслов'янську Аратту" (Абоу Аль-Хассан Махмуд Бакри Моусса. Лекция 2. Город Аратта в шумерском Эпосе; Лекция 3. Локализация Аратты //История Древнего Мира. Курс лекций. – http://www.humanities.edu.ru/db/msg/3185; http://www.humanities.edu.ru/db/msg/3186). Українські студенти такі курси поки що прослухати не зможуть, часом навіть у новітніх вітчизняних підручниках інформацію про справжню Аратту - не знайти (Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу. – К.: “Либідь”, 2006 – 590с.).

Зазначу на сам кінець, що міфи в політиці - штука хоча й часом необхідна, але в той же час доволі підступна й небезпечна, чому ми бачимо приклади в недавній історії ХХ століття. Країни, що обґрунтовували свою політику (внутрішню, а особливо зовнішню) історичними міфами (згадаємо Німеччину 30-40-х років, СРСР) прийшли до жалюгідних результатів. Правда, окремі люди, котрі виклали та наполегливо пропагували ці міфи, зуміли на певний час зовсім непогано влаштуватися в реальному житті.

Але навряд чи Україні варто наступати на ті ж граблі на початку третього тисячоріччя, пред'являючи більш ніж сумнівні права на історію й спадщину легендарної Аратти. Адже в той час, як в Україні народні міфотворці й окремі народні обранці продовжують пошуки глибокого трипільського коріння українців, у Росії з міфічних предків - гіпербореїв (яких рекламували на рівні Державної Думи) перемкнулися на цілком реальні теми, більш актуальні сьогодні, а головне, більш прості, а тому й більш зрозумілі широкому загалу. Під патронатом Президента В.В.Путіна академічними вченими була сформульована концепція древньої історії східних слов'ян, співзвучна поточній російській національній ідеї. Вона у історичній її частині проста, зрозуміла й витончена: Давнє місто Стара Ладога у нинішній Новгородській губернії, заснована близько 755 р., а зовсім не Київ, справжня "мати міст руських". Помилявся Нестор-літописець... Державність у часи князів Рюрика й Олега була принесена на береги Дніпра з півночі. Перші князі тепер бачаться як напів-варяги-напів-росіяни. Росія ХХІ століття більш толерантна і навіть прихильна до норманської теорії, з якою російська національно свідома інтелігенція боролася із часів М. В. Ломоносова. А от Київ тепер - то лише третя столиця Русі (після Старої Ладоги й Рюрикова городища). І якщо нині столиця Русі-Росії(котра і є єдиною легітимною спадкоємицею цієї державності) в Москві - то це лише відновлення історичної справедливості. А ота київська державність – то виходить не що інше, як суцільне і прикре, просто тимчасове непорозуміння.

Може бути, що й в Україні прийшов час залишити захоплення міфотворчістю, і варто звернутися до більш актуальних проблем збереження й наукового вивчення унікальної культурної спадщини, її популяризації й раціонального використання, у тому числі в контексті сучасної політики. Відзначимо, що подібна до вітчизняного “араттознавства” література видавалася, видається й буде видаватися в усьому світі. Ціле море таких доробків у російському перекладі тепер доступно в Україні. Працями фон Денікена, Захарія Ситчина, академіка Фоменко завалені книжкові прилавки. Що робити?

Зрозуміло, що прийняте в академічних колах спілкування й дискусії працюючих у цьому жанрі авторів і поважаючих себе вчених свідомо виключені. Отут ми можемо спостерігати тільки обмін ударами у вигляді рецензій (украй рідкісних з боку вчених) і гучних піар-компаній, яким віддають перевагу творці народно-історичної міфології, або як її називають тепер у Росії – фольк-хісторі. Найбільш прийнятна форма – час від часу робити й публікувати огляди навколонаукового марення, як це прийнято робити на Заході (Керам К. В. Первый американец. – М.: Прогресс, 1979. – С.217–224; Wauchope R. Lost Tribes and Sunken Continents. – Chicago&London: University of Chicago Press, 1962.). А ще - побільше й частіше розповідати публіці, яка цікавиться, про результати реальних досліджень в царині археології й давньої історії. Можу запевнити, що ці результати доволі цікаві самі по собі, без усяких вигадок.